«Війна. Як ви думаєте, що це таке?» - так почала свій виступ одна із жінок, що приїхала зі спаленого війною Маріуполя, чоловік та батько її донечки ще й досі залишається у російському полоні.
А й справді. Чуючи слово війна ми уявляємо дві армії, що стоять на полі бою одна навпроти одної, суворих чоловіків, закутих у броню зі зброєю у руках, кожен з яких зробив свій свідомий вибір – стати на захист своєї держави, її незалежності та свободи. Це правильно і зрозуміло.
Проте найстрашніше в російській агресії те, що країна-терористка насправді воює із найнезахищенішими верствами населення, з тими, хто не може дати гідної відсічі – з немовлятами, інвалідами, старими та жінками. Російська армія цинічно, із незвичайною жорстокістю знищує українські міста, де живуть люди, які не можуть дати відсічі ворогові, мирні люди, що до нападу росії мали свої мрії, сподівання, надії. Росія змусила їх жити в нелюдських умовах без світла, газу, води, під постійними бомбардуваннями з суші, з моря та з повітря.
Одним з найперших міст, яке зазнало, можна сказати, повного знищення став Маріуполь. Лише одна згадка про це місто-герой викликає невимовний біль та смуток, а ще більше – непереборне бажання справедливості, змусити його відповісти за кожну дитячу сльозинку, за сльози матерів, батьків, дружин та інвалідів.
18 грудня до української школи «Золотоуст», що знаходиться в південно-італійському містечку Казерта, завітали жінки з Маріуполя. Їхні чоловіки захищали Азовсталь, вони стали тим форпостом, який дозволив зупинити ворога і не дати йому захопити територію України. Ці безстрашні воїни ще й досі знаходяться в полоні. Їхні дружини привезли до Італії, до Папи Франциска листа з проханням посприяти звільненню їхніх чоловіків та всіх полонених.
На зустрічі зі школярами вони без прикрас розповіли про своє життя в Маріуполі, про те як вони виживали там без води, газу, світла, зв’язку, як навчилися готувати їжу на вогні, як збирали сніг, бо сніг – це вода, як не мали можливості помитися і як кожен день молили Бога про легку смерть і мріяли, щоб їхні діти залишилися живими. Про дорогу життя з окупованого Маріуполя до Запоріжжя, про небезпеку того, що машина, якою вони їдуть, натрапить на нерозірваний снаряд, про безкінечні блокпости на дорогах і про те, як російські солдати сміялися їм в обличчя, бо від них «смердить». На останок ця безстрашна жінка, якій вдалося подолати всі жахіття і вижити сказала: «Я й досі боюся літаків, бо вони несуть смерть. Я приїхала сюди автобусом, бо панічно боюся літака».
А ще вона наголосила: «Нам не потрібен мир будь-якою ціною. Нам потрібна тільки перемога, щоб цей жах більше ніколи не повторився». Ми молимося за вас, українські солдати, за вас українські жінки, українські матері та діти, ми кожен день молимося за перемогу, щоб кожен батько, син, внук чи дідусь повернулися додому з фронту, з полону, з госпіталю. Ми віримо, що так і буде.