Нині ім’я української військової медикині Мар’яни Мамонової відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами, зокрема, тут – в Італії. Жінка на 9-му місяці вагітності повернулася із російського полону й стала символом стійкості духу нашого народу та нездоланного прагнення українців до свободи. Її історія є незаперечним свідченням того, що Бог з нами, добро завжди перемагає зло, а темряву завжди осяює світло.

Мар’яна родом із Рівненщини, професію військового медика обрала свідомо – за покликанням. Спочатку закінчила Тернопільський медичний університет, потім отримала диплом магістра у Київській військово-медичній академії. Далі – більше трьох років служби в ЗСУ, у 501-му батальйоні 36-ої бригади морської піхоти, на бойових позиціях у зоні АТО. 

За рік до війни Мар’яну направили до військової частини у Маріуполі. Тут вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем, теж військовим. Пара одружилася, мала плани на майбутнє. За пів року до початку повномасштабного вторгнення чоловік став наполягати на тому, щоб Мар’яна залишила службу, й вони разом переїхали до Львова, де в нього була робота. Однак, після невдалої спроби перевестися у більш спокійну військову частину, Мар’яна залишилася в Маріуполі зі словами:

– Ти знаєш, що я військовозобов’язана, тому нікуди не поїду.

Далі – війна. Жорстокі бої за Маріуполь. Блокада на «Азовмаші». Під цілодобовими обстрілами молода лікарка мужньо рятувала життя поранених. І саме у розпал боїв, під постійні звуки вибухів, дізналася, що при надії…Охоплена сум’яттям дівчина і раділа, і плакала, і неймовірно тривожилася – як воно буде? Вийти з оточеного Маріуполя вже не було можливості. А потім сталося найжахливіше – російський полон і колонія в Оленівці…

Про свої тодішні відчуття Мар’яна говорить так:

– Було дуже страшно потрапити в полон, це найбільший страх, який може бути, напевно, в кожної жінки. Ми знали, що жінки звідти якщо і поверталися живими, то зламаними – фізично і морально. Я дуже боялася народити в полоні, бо не знала, що вони можуть зробити з моєю дитиною. Погрожували забрати…

Цілих п’ять місяців майбутня мама провела у тюремному пеклі – у нелюдських умовах життя, під наглядом конвоїрів, з допитами по 8-10 годин, приниженнями та знущаннями. Шестимісна задушлива камера на двадцятьох, сон на голому дерев’яному піддоні при цілодобовому світлі, немислимий психологічний тиск і…голод, невмолимий голод, що запікся у підсвідомості нав’язливим бажанням ховати їжу про запас. Мар’яні часто здавалося, що не витримає, що це кінець. Відчай, сльози, зневіра, біль і…стійке бажання жити, вистояти попри все та народити здорову дитину.  

Вірила в те і молилася, відчайдушно просила Бога захистити її з дитям, і він чув її молитви. Щохвилини приходив в образі побратимок, які піклувалися про неї, поступалися ліжком або ділилися своєю пайкою. Посилав «добрих» конвоїрів, які давали вагітній помитися, вийти на свіже повітря або поїсти. І найголовніше – Бог давав надію у безвиході, коли, здавалося, що це вже край і гірше вже бути не може. Але ж ні – лихе минало і приходив новий день, кращий... А з ним і, так звані, гуманні рішення загарбників, як от помістити Мар’яну на останньому місяці вагітності в Донецьку лікарню на збереження. 

Коли жінка потрапила у список на обмін, то була вже на 38-39 тижні. У день звільнення, 22 вересня, до останнього не знала, куди її везуть. Лише в літаку «співчутливий» ФСБ-шник повідомив, що народжувати Мар’яна буде в Україні. Спочатку не вірила, бо їй вже не раз повідомляли про обмін, а останньої хвилини чомусь виводили з автобуса.

І ось довгоочікувана зустріч із чоловіком та рідними на Батьківщині –   Мар’яну та ще понад 200 українських військових, захисників Маріуполя, обміняли на Віктора Медведчука та російських військових. А вже за кілька днів після повернення додому, жінка народила здорову донечку. 

Наприкінці січня Мар’яна разом із чоловіком та донечкою відвідала Італію. Кожного, хто мав нагоду поспілкуватися з цією чудовою жінкою, вразило те, що після надлюдських випробувань, які випали на її долю, вона залишилася світлою, відкритою людиною. Поряд з нею легко, приємно і тепло, ніби біля сонечка. Здається, зло її не торкнулося, не дістало, і, напевне, це так і є, адже у найстрашніші дні свого життя Мар’яна була захищена власною безумовною вірою, що світло завжди перемагає темряву. 

– Бог на світі є, і він нас чує, – впевнена Мар’яна після пережитого. – Коли, здається, що дуже важко, повірте й далі буде легше. Коли, здається, що вже просто край, не здавайтеся і продовжуйте вірити. Бог допоможе. Пам’ятайте скрізь і завжди – темрява не переможе світло.

Сьогодні, після року нещадної темряви війни, ці прості слова надихають і підтримують багатьох українців, як велика надія на перемогу, на свободу і  щасливе майбутнє нашої країни, кожної родини, кожної людини.

Вікторія Мелешко