Дорогі жіночки-панночки! Дивлячись на Вас, слухаючи Ваші розповіді, роблю висновок, що світ дійсно в більшості тримається на нас, Вас. Ваше терпіння, сміливість, наполегливість, розум, добро, допомагають подолати горе, дощ, вітер, сніги та заметілі, які зустрічалися на Вашому шляху. У Вас є природна якість – бути по життю оптимістами. Одна знаменита артистка у свій час сказала: «Я б усім жінкам медалі роздавала та монументи будувала за їхню мудрість, порядність, витривалість…».
Ви були і будете найніжнішими людьми усього людства. Марії, Ганнусі, Ольги , Марини, Оксани, Світлани, Людмили, Галини…, скільки Вас покинувши сімейний вогник подалися у чужі краї? Багато…
«Доброго дня, пані», – можна почути і в Польщі, Греції, Португалії, Америці, Іспанії, Італії і в багатьох інших країнах світу.
«Як Ви?» – «Та дякуючи Богові тримаюся…». «А додому збираєтеся?» – «Та ні! Ще трішки!». І не повертаються вони не тому, що їм за кордоном дуже добре, а тому, що більшість із них укорінилися, повиїжджали сім’ями, інші працюють, щоб утримати старих батьків, оплатити навчання дітей…
Повірте – добре там, де нас не чекають. А за кордоном ніхто нікого не чекає, тільки робота, за яку треба заплатити недоспані ночі, біль у серці і тугу за домівкою. Добре, коли є здоров’я, робота, від якої отримуєш задоволення, відношення як до людини, розуміння і повага.
Кожен із Вас, шановні читачі, має право поїхати і попробувати життя заробітчанина. Побачите, як живеться жінці, одинокій жінці за кордоном…, де думки на Україні, сни про домівку, дітей, чоловіка, батьків, садок біля хати, городину, черешню під вікном. Їй хочеться пройтися по полях, де колоситься пшениця, почути спів солов’їв, мову, українську мову: «Полечу додому, злечу високо, покину гори, а на крила візьму Марійку та Надійку, Василя поверну сім’ї, а Миколу до нареченої».
От куди жіноче серце рветься, от за чим душа плаче!
…Італія. Гірське містечко Тренто. Площа. Буси із України на ній припарковані. Морозний недільний ранок. Звідусіль потихеньку збираються жінки, в руках несуть коробки, а в них солодощі, речі, продукти; хтось спішить листа передати, а інші зароблені гроші. Отак і бачиш наших краян, які гуртуються, розмовляють, жаліються одне одному, сміються, радяться, плачуть, шукають роботи…
«Ви Орисько як? Як ваша бабуся?», «Ой, жіночко, всю ніч дід кричав!», «А мені дід, якому 90 років, заміж пропонував…», «Жінки! Як забрати гроші? Вже два місяці не дають зарплати!», «Плачу, бо із листа дізналася, що чоловік п’є, діти самі по собі…», «Дівчата! Роботи не чули? Вже три місяці, як шукаю…», – і багато іншого можна почути та побачити. Від того, що чуєш, серце розривається, а бачиш жіночі сльози – відчуваєш біль у словах, адже 80% українців, що працюють в Італії – жінки. Мені вдалося із деякими з них поговорити, почути, чому доля їх закинула на чужу землю.
Молода гарна панночка відійшла в сторону і заплакала. Підходжу, заспокоюю, находжу слова підтримки та відчуваю, що Світлана (так зовуть 40-річну жінку) хоче виговоритися. Очі просять про пораду. Виявляється, що Світлана отримала погану звістку із дому. Мати хвора, чоловік загуляв, донька заміж зібралася, а їй всього 16 років. Повертатися додому не може, немає куди. «А доля мене закинула сюди». Сльози підступили до горла. На мить замовкла Світлана…, набравши сили продовжила розповідь.
До приїзду в Тренто Світлана викладала у школі географію. «Батькам потрібно було грошей на лікування, а пенсії не вистачало. Жили в будинку, який терміново вимагав ремонту, а тут і Юрко, красень, запропонував руку і серце. Весілля… Гуляння вечорами, лагідні слова, доня. Начебто все як у людей, а хвороба батьків стукала все частіше у двері, донечка росла, а грошей все не вистачало, та ще й виявилося, що чоловік у карти програв хату. У мами розрив серця – похорон…, батько – інсульт – невдовзі другий похорон. Горе, яке дуже потрясло. Викладання в школі я покинула. Будинок свекрухи – натяки, сварки. А тут дзвінок від подруги, яка вже працювала два роки за кордоном, кликала, обіцяла «золоті гори». Поїхала… І почалося: чоловік запив, друзі, жінки легкої поведінки, а я влаштувалася доглядати за людьми 82 і 86 років. Ночами не спала, їла один раз в день і те зелень, схудла, змарніла. Повернулась додому, летіла, щоб обійняти донечку, чоловіка, якому все простила, а моє місце виявилося зайнятим. Біль, крик; гроші, які висилала – пропивалися. Свекруха звинуватила мене і прогнала. Донечка Софія стала чужою, в бік мій не подивилася, тільки крикнула вслід: «Гроші не забудь передавати і виконувати обов’язки матері». Думала, що провалюся скрізь землю, але набралася сили та поїхала знову за кордон. Мені 40 років, а я залишилася без батьків, сім’ї. Щаслива моя доля?» – «Ні, Світлано! Але у вас є ваша молодість, здоров’я, краса, порядність, доброта та людяність, і вам ще доля всміхнеться».
Таких «Світлан» багато, і долі подібні, але вірю, що вони будуть долати труднощі і витримають, доля їм обов’язково всміхнеться. Ангели їх завжди будуть охороняти, як охоронили Людмилу, іншу мою співрозмовницю.
Спершу чоловік поїхав до Італії, а вона залишилася із трьома дітьми та старенькою матір’ю. Поїхав, бо тяжко було вже утримувати сім’ю. Олег, так звали чоловіка Людмили, поки доїхав до Італії пережив голод, холод, страх, кордон, втечі від поліції та мафії, яка хотіла силою заманити у страшну пастку… Добрався до Італії, мови не знав, але жестами показував, що майстер на всі руки. Доводилося спати на вулиці, харчуватися сирою картоплею. Так підзаробляв, терпів як міг, але не зламався. Красти не пішов, просити теж. Не «сів на стакан». Знав, що вдома кохана дружина, діти, робив усе, щоб вижити заради них. І «гору» невдач пережив. А там і мила приїхала із сином. Пішла працювати на день і ніч, зняла невеличку квартиру, підгодовувала своїх селезнів. А тут і закон вийшов, отримали дозвіл на проживання. Олег та Людмила – перша сім’я, що створила спілку українців… Зустрічі, концерти, а зараз і своя справа. Доля зібрала цю сім’ю разом. Кохання до Людмили, двох донечок та сина, вірність допомогли не розлучитися, ділили кусочок хліба на всіх. «Я вдячний своїй дружині, що вірила в мене, підтримувала – каже Олег, – всім чоловікам бажаю таку жінку, як моя кохана, яка є дійсно охоронницею нашого сімейного вогнища. Це моє сонце, зайчик, з яким живу 35 років; хоча знаю, що плакала ночами, переживала… Не дозволяйте чоловіки плакати жінкам – хай це будуть тільки сльози радості. В день 8 березня у Людмили День народження. Здоров’я Тобі, мій сонячний зайчику!».
Іншу жінку доля закинула в Італію ще в 2000 році. Виросла вона в багатодітній бідній сім’ї без батька (помер від важкої хвороби). Мати, залишаючи дітей на бабусю, їздила по заробітках: Грузія, області України (колгоспи, буряки). Потрібно було викупити будинок, який належав державі.
Вчилася Марія дуже добре, грошей на їжу й одяг не вистачало. По закінченні школи пішла працювати. За продовження навчання не думала, матері потрібна була допомога… Вчителі обурювалися, із такими знаннями як у Марії піти працювати. Головне для неї – достаток у хаті. Адже на руках молодший брат, а старшого у армію забрали. Покохала, на жаль, парубка не свого рівня – багатий був. Але попри все побралися. Пішла жити в дім чоловіка, де багатство, всього вдосталь. Свекруха не змогла змиритися з тим, що невістка бідна, і коли народився син – прогнала. Скиталися по хатах, потім виїхали до Миколаєва. Чоловік почав випивати, гуляти і бити її. Отак 10 років терпіла, бо син ріс, але терпець увірвався і розлучилася. Залишилася в чужому краю одна, без родини, сім’ї, аліментів, грошей, у пустій квартирі… Чоловік все забрав, хотілося покінчити життя самогубством, але ця слабкість миттєво вийшла із голови. Не дай Бог такі думки впускати в голову. Була тільки одна ціль в житті – жити заради сина. Роки минали: університет, директор школи-інтернату, інспектор відділу освіти, начальник служби у справах неповнолітніх та й хороший психолог.
Ви запитаєте, чому маючи таку хорошу кар’єру Марія подалася на заробітки? Важко було одній підіймати сина, попереду було навчання у вищому навчальному закладі, аліментів не бачила, та й батько дитини не хотів чути про її існування.
Італія… Зупинилася в Неаполі, але не знала тоді молода красуня, що її вже продано «нашими» за 400 євро. Той літній ранок міг стати для неї трагічним, але Бог допоміг втекти від насильника. Роки в Італії летіли, син ріс біля бабусі. Марічка робила все, щоб вони мали хліб на столі, відремонтували хатину, син став адвокатом.
Маріє, Ви щасливі? Зараз так. В Тренто мені всміхнулася вдруге доля, я закохалася. Чоловік видався доброю людиною, пестив дарував квіти. Родина чоловіка прийняла як за доньку.
Попри все Марію нещастя не здолало. Її віра, мудрість, вимогливість допомогли дійти до цілі. Зауважу, шановні чоловіки, що моя героїня за кордоном не вела ганебний спосіб життя, не пила і тілом не торгувала. Хоча для цього мала все: вроду, розум, хитрість. Не можна судити по одній легковажній жінці всіх. Вірити їм треба і любити.
Моїм героїням доля посміхнулася, вони дійсно сходинку за сходинкою долали смуток, біль. Життя довге і всім читачам раджу залишити майбутнє за плечима, проаналізувати теперішнє і зазирнути у майбутнє. Хай поряд із вами завжди будуть здоров’я, кохання, багатство, доброта, людяність. Залишайтеся людьми. А якщо важко буде і захочете поговорити, телефон довіри чекає вашого дзвінка: 8-10-39-334; 758845. Любові, миру і добра!
Анжела Шевчук, Тренто