І це передання храму співпадає зі Святом Введення у храм Пресвятої Богородиці. Згідно церковної традиції, на основі “Протоєвангелія Якова” та “Євангелія псевдо-Матея”, коли Діві Марії сповнилося три роки, батьки привели її до Єрусалимського храму, щоб пожертвувати її на службу Богові. І Марія виконала у повноті своє завдання служіння, перше у храмі, а друге, коли Ангел Гавриїл їй звістив, що зачне вона від Духа Святого, на, що вона відповіла: «Ось я слугиня Господня, нехай станеться по твоєму слову». Покликання служіння Богові вона виконувала у повноті до самого її Успіння. Це свято наша Церква присвячує також для молитовної згадки про покликання до духовного життя. У кожної людини є певне покликання до виконання тих чи інших завдань. І від кожного вимагається відповіді, а поклик до духовного життя вимагає повної жертви самого себе і готовності послужити там, де покличе його Господь, щоб жити і діяти як Христос. Багатий юнак не пішов за Ісусом, бо не був готовий на жертву. Покликання до духовного стану часто натрапляє на опір з боку батьків, а також і з боку покликаного, який може піти за приманами цього світу, або стається і таке, що дехто просто втікає до монастиря, щоб не понести проблем життя у світі, а тому воно стає фальшивим покликанням.
Покликання до духовного життя добре зображує це недільне євангельське читання, бо того, кого кличе Господь, має здійснювати своє покликання на зразок Ісуса Христа.
Євангеліє від Луки, яке ми щойно слухали, оповідає про два чуда Ісуса, в яких проявляється спасительна дія Ісуса Христа. Мова тут про дві жінки. Перша, 12-літня дівчина, дочка одиначка голови Синагоги, яка вмирала, а друга – старша жінка, яка страждала на кровотечу 12 років, і жодні лікарі не змогли їй допомогти.
Цікаво, що в обох чудах знаходиться число 12. Це число означає повноту: 12 племен Ізраїлю (тобто цілість Ізраїлю), 12 апостолів (цілість Церкви), 12 місяців (цілість року). Коли сповнилася ця «цілість» дівчини, і вона вже могла в тодішніх часах виходити заміж – вона помирає. Жінка, яка страждає на кровотечу 12 років, втрачає цю життєву «цілість», бо кров її спливає, а кров – це символ життя. Екстремальна біда в обох жінок. Перша, коли дійшла до повноти зрілості - помирає; а друга через 12 років тратить цю повноту, а це означає тратити дослівно життя. А ця кров, що спливає, більше того, за єврейським законом, ще робить її і нечистою. У тих часах було заборонено доторкатися мертвих і також ніхто не міг доторкатися до кровоточивих. Тому ця жінка не може до нікого наближатись, тим паче не може когось обнімати. Її страшна біда, гірка самота, мов мертва, без жодних прав на захист. В одній і другій жінці життя перетворювалося в абсолютне «ніщо», на смерть.
В одному і другому чуді Ісус об’являється як той, хто дає життя. Ісус просто біжить, там де є терпіння, там де є біда, не питається чи то чоловік, чи жінка, для нього не має різниці. Він по-правді співчуває з терплячими, а це співчуття веде до дії, до чуда для інших. До речі, Ісус не зробив жодного чуда для самого себе! Люди в тій хаті, де померла 12-літня дівчина, нібито «плакали і голосили». А коли Ісус сказав: «Не плачте, вона не вмерла, вона тільки спить», то почали сміятися з нього. Плакали, а тут сміються! Плач несерйозний! Справжній біль є в Ісуса Христа, а не в тих, що нібито плачуть. Він узяв дівчину за руку і голосно промовив: «Дівчино, пробудися!» Вставай!
Жінка, яка хворує на кровотечу, порушує єврейський закон і доторкається Ісуса. Вона могла зробити нечистим Ісуса, який за єврейським законом мусів би проходити обряд очищення. А тут стається навпаки, дотик до Ісуса її очищає. Від Ісуса виходить спасительна сила, яка її оздоровляє. Ісус її не боїться, як інші люди. Навпаки, іде їй на зустріч! Апостоли цього ще не розуміють… Їм ще треба навчитися!
І ще одна важлива річ у цих двох чудах. Ці два чуда здійснюються через дотик. Ісус бере за руку дівчину, а жінка дотикається до Ісуса. Діткнутись когось і дати себе кимось доторкнутись. Такий є Ісус Христос. Доторкається там, де є страждання і дає можливість тим, що страждають, до нього доторкнутись. Дотик означає віру, близькість; це дорога пізнання, зцілення, чуда. «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі!»
Ісус іде також нам за зустріч і хоче до нас доторкнутись, а водночас чекає також, щоб і ми до нього доторкнулись. І наш ближній у потребі також потребує нашого дотику, а ми, коли страждаємо, потребуємо дотику інших. Може наш дотик не зцілить тіла, проте завжди зціляє душу.
Як також ми слухали читання з листа Апостола Павла до Ефесян, який пише, що «Христос вчинив мир між нами». Мир тим, що далеко, і мир тим, що були близько. Ви не чужинці, а співгромадяни святих і домашні Божі… збудовані на підвалені, яким є Христос. Духовна будова споєна на Ісусі Христі може встоятись всяким житейським землетрусам.
«Misericordia et misera» (Милосердя і нещасна) - зустріч Милосердного Ісуса і нещасної грішниці – це назва останнього Апостольського листа, яким Папа Франциск завершує Ювілейний Рік Божого Милосердя. Пише Папа Франциск: «Завершився Ювілей і зачинилися Святі Двері. Але двері милосердя нашого серця завжди залишаються навстіж відчиненими… Ми покликані, – наголошує він, – спричинятися до зростання культури милосердя, яка ґрунтується на відкриванні дару зустрічі з іншою особою». На милосердному дотику до іншої особи!
І тут проявляється справжнє покликання до духовного життя. Це покликання означає: іти слідом за Христом, наслідування Христа, жити у Христі. Жити як Христос жив, робити те, що він робив. Робити чуда для інших, а ніколи для себе самого. Доторкатись до нещасних і дати можливість, щоб нещасні до нього доторкались. Таких Господь потребує, таких же потребує народ і Церква.
І сьогодні молоді люди вмирають, дослівно і алегорично, тратять своє життя в алкоголю і в наркотиках. Може не має кому до них доторкнутись, взяти їх за руку і сказати їм: «Встань і ходи!»
І сьогодні багато кровоточивих, з них спливає кров, бо кулі і бомби їх ранять і вбивають, тече на полях бою. Треба до них доторкнутись, і дати можливість, щоб вони до нас діткнулись.
І так зроджуються справжні покликання до духовного життя: священиків, сестер і волонтерів, які не бояться бомб і куль, та ідуть, щоб доторкнутись до кровоточивих і кровоточиві до них доторкаються. Справжні покликані не бояться праці, жертви, бруду і смерті. Дай нам Боже більше таких покликань!
Нехай же Празник Введення у храм Діви Марії, яку батьки віддали на служіння, заохотить нашу молодь на цілковиту посвяту свого життя Богові і нещасним.
Нехай на всіх нас, за словами Папи Франциска, спочиває погляд милосердних очей Пресвятої Божої Матері», заохочуючи покладатися на Її Материнську допомогу і наслідувати «Її постійне заохочення споглядати на Ісуса, промінне обличчя Божого милосердя». Амінь.
Калярі, 4 грудня 2016 року