о. д-р Петро Голіней
Полеміка про необхідність календарної реформи в УГКЦ з кожним роком набирає обертів. Воно частіше виникає в середовищі української спільноти яка має тісні стосунки із західним світом. Це в першу чергу стосується українців які проживають у діаспорі. Але все частіше маємо нагоду зустріти логічні запитання про реформу з боку свідомих вірних які проживають в Україні: «Коли, нарешті, відбудеться реформа календаря в УГКЦ?». Для того щоб усвідомити потребу перегляду Юліанського календаря, згідно якого упорядковане літургічне життя більшості вірних, маємо розглянути підстави для його проведення.
Історична довідка
Загально відомо, що прогресивна частина народів Європейського континенту жила згідно Юліянського календаря з 1 січня 46 р. до н. е. за розпорядженням Юлія Цезаря. Тогочасні астрономи обчислили, що сонячний рік триває 365днів і 6 годин. Залишкові 6 годин давали кожного четвертого року додатковий день. Цей рік називається високосний. На першому Вселенському Соборі у Нікеї 325 року Юліянський календар прийняли для упорядкування літургійного життя Церкви із визначенням дати Пасхи (її прикріпили до першої неділі весняного рівнодення після весняної повні Місяця). Таким чином Юліанський календар став церковним.
В другій половині XVI століття, з розвитком технічних можливостей, вчені точніше обчислили тривалість сонячного року і виявили, що астрономічний сонячний рік триває 365 днів, 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд. Дане відкриття показало, що діючий Юліянський календар відстає від реального астрономічного на 11 хвилин і 14 секунд. Різниця становить близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. Це в масштабах півтори тисячоліття дало різницю в десять днів. Щоб зупинити «сповзання часу» світ потребував календарної реформи. Але провести її могла тільки найбільш авторитетна особа в тогочасному світі. Такого беззаперечного лідера, на той час, мала тільки Католицька Церква в особі папи Григорія ХІІІ.
Реформа календаря була проведена за розпорядженням папи Григорія ХІІІ 4 жовтня 1582 року. Тому на другий день наступило не 5, а 15 жовтня. Щоб уникнути «сповзання часу» в майбутньому кожний рік завершення століття, якщо його не можна поділити на 4 без остачі вважаються звичайними, а не високосними. З цієї причини 1600 був високосним роком, а 1700, 1800, 1900 були звичайними роками. В той час як за Юліанським календарем вони були високосними. Тому, на початку ХХ століття, різниця між обома календарями становила вже 13 днів.
Проте запровадження нового календаря проходило нерівномірно. Першими державами де Григоріянський календар запроваджувався були тільки: Держави в Італії, Іспанія, Португалія та Річ Посполита. Потім решту країн Європи, спочатку католицьких, а пізніше протестантських. У Речі Посполитій, до котрої належали і землі Русі (України та Білорусії), новий календар не був сприйнятий однозначно. Київська митрополія на той час не мала ще єдності з апостольським престолом, тому не могла прийняти календар запроваджений папою. Тому відбулось роздвоєння у свідомості наших предків: жити за Григоріянським, а святкувати за Юліанським календарями. З цієї причини коли настало свято Різдва Христового 25 грудня 1582 р. християни латинського мали свято, а християни грецького ще чекали десять днів, що тоді відбулося тільки 4 січня згідно нового календаря.
В момент укладення Берестейської Унії 1596 р. ієрархія Київської митрополії була готова прийняти Григоріянський календар за умов збереження східної пасхалії та східних свят. Зокрема один із унійних артикулів говорить:
Календар новий, якщо не може бути по-старому, приймемо, однак без порушення Пасхалії й інших свят наших так, як за єдності бувало, бо маємо деякі свята свої особливі, яких панове римляни не мають, а саме: на день 6 січня, яке святкуємо в пам’ять хрещення Христа Бога та об’явлення Бога, єдиного в Трійці, що в нас зветься Богоявленням, того дня маємо особливу церемонію свячення води .
Але свідомість серед русинів (українців і білорусів), які сприймали Григоріянський календар як латинізацію чи полонізацію, завадила запровадження календарної реформи. Тому реформа на яку практично були готові наші єпископи відкладалася на «кращі» часи.
З окупацією Українських земель Московським царством Григоріянський календар був ліквідований у громадському житті. Зберігався тільки в Галичині, Буковині та Закарпатті, які знаходилися в межах імперії Габсбургів. В той час пересічний русин-українець продовжував перебувати в роздвоєному стані: жити за Григоріянським, а святкувати за Юліянським. Тому наші предки святкували Різдво у XVII ст. 4 січня, у XVIIІ ст. 5 січня, у ХІХ ст. 6 січня, а у ХХ та в даний час 7 січня.
Гарна нагода переміни календаря появилася із створенням незалежної Української Народної Республіки, уряд якої проголосив перехід молодої держави на Григоріянський календар. Практичні заходи на той час вже робив Станіславівський єпископ Григорій Хомишин розпочинаючи приготування до запровадження реформи в Греко-Католицькій Церкві з 1916 року. Свідомі церковні уми це розуміли, в тому числі і Митрополит Андрей Шептицький, але не зважувалися. Зрештою, з окупацією Галичини Польщею 1919 року, був змушений припинити заходи щодо проведення реформи і великий прихильник Григоріянського календаря – владика Григорій Хомишин.
Хибна свідомість утверджувала в українському народі помилкові поняття: «польські свята» серед греко-католиків, та «католицькі свята» серед православних. В даний час утверджується фальшива «традиція» святкування Нового року перед святкуванням Різдва Христового.
Сучасні підстави календарної реформи
З погляду сучасного дня календарна реформа в Україні оправдана з двох причин:
1. Логічна
Алогічно жити за одним календарем у суспільстві, а за іншим у Церкві. З цього випливає фальшиве переконання, що існує Різдво Христове 7 січня, а Благовіщення 7 квітня і т. д. Так само не є розумно святкувати день Нового року, перед святкуванням Різдва Христового.
2. Духовна
Найголовнішою духовною складовою літургічного життя є єдність християн. Зберігаючи застарілий і помилковий календар ми демонструємо перед рештою християнського світу свою відокремленість, що не сприяє єдності. Це стосується не тільки греко-католиків, що відокремлюються святкуючи від братів латинського обряду, але так само і православних, що в більшості випадків використовують новий календар за винятком Пасхалії.
Продовження дотримання старого календаря може мати і негативні наслідки для майбутнього громад УГКЦ в діаспорі. Це в особливий спосіб відчувається в Італії. Майбутнє нашого Екзархату можна бачити тільки в присутності українських (в окремих випадках мішаних) сімей в літургічному житті нашої Церкви. Ми не зможемо мати в майбутньому вірних, якщо наші діти не братимуть участі в літургійному житті вже тепер. А брати участь у літургійному житті громади за Юліянським календарем в Італії, які в інших країнах Заходу, є важким завданням, а часом і неможливим.
В Італії низка великих релігійних свят є вихідними які співпадають із святами нашої традиції, а саме: 1 січня Найменування ГНІХ і Василія Великого, 6 січня Богоявлення ГНІХ, (в Римі 29 червня Св. Ап. Петра і Павла), 15 серпня Успення Пр. Богородиці, 8(9) грудня Непорочне Зачаття, 25 грудня Різдво ГНІХ, 26 грудня Собор Пресвятої Богородиці. Зберігаючи Юліянський календар, більшість наших вірних не можуть брати участі у богослужіннях навіть при бажанні.
Аргументи для проведення реформи можуть бути наведені ще, а на противагу залишається тільки «традиція», до якої привикли українці на Батьківщині. Хоча свідомість підказує, що «голою традицією» без віри духовне життя сформоване не буде.
Практичні рекомендації
Для успішного проведення календарної реформи важливим чинником є поінформованість духовенства і вірних. Для цього варто провести спеціальні регіональні та парохіяльні конференції-збори де головною темою має бути роз’яснення причин і мети проведення реформи календаря.
Священики в громадах мають донести вірним, що не існує жодних догматичних, логічних чи яких інших причин щоб християни прийняли новий календар, за яким у світі живе мільйони католиків, православних та протестантів. Головний акцент треба зробити опираючись на реальних вірних, а не тих що мовляв потенційно могли б належати до наших громад. Для цього потрібен час і праця серед лідерів громади та практикуючих християн.
Проаналізувавши готовність вірних добре проводити реформу спільно, якщо не в цілому Екзархаті, то бодай окремими регіонами. Практика показує, що перехід однієї громади без аналогічного рішення сусідів створює труднощі. Для переходу цілого регіону варто провести регіональні збори священиків та активістів громади.
Зміна календаря найкраще може відбутися з початком нового літургічного року, що за візантійською традицією розпочинається 1 вересня. Хоча в такому випадку «випаде» кілька полеєлейних свят, серед котрих Усікновення Голови Івана Хрестителя. В умовах Італії це не буде великою проблемою для вірних які звикли, в більшій мірі, святкувати неділями. Досвід реформи 4 жовтня 1582 року засвідчує, що найбезболісніше опущення «зайвих» 13 днів може пройти у жовтні, який в першій половині не має полеєлейних свят. З цього випливає, що початок нового літургійного року можна зробити у два способи:
1. Розпочати літургічний рік з 1 вересня коли церква обходить Початок Індиктіону (літургічного року), а відтак 8 вересня Різдво Пресвятої Богородиці.
2. Розпочати літургічний рік з 1 жовтня святом Покрови Пресвятої Богородиці.
Розпочинати перехід на новий Григоріянський чи Ново-Юліянський календар має розпочатися, обов’язково, із виготовлення для вірних відповідних церковних календарів.