Кожна з нас мріє про щасливе майбутнє для маленького Божого створіння, яке вона носить під серцем. Ми хочемо, щоб наше дитя було найгарнішим, найрозумнішим, найчемнішим, найталановитішим.
Проходять місяці, дні, години...
Ось і я! Народився... Яке щастя!
Але потім до палати зайде лікар, і відводячи очі промовить, звертаючись саме до тебе: “Мені дуже шкода, але Ваша дитина народилась тяжко хворою”.
Світ починає крутитись навколо тебе, набираючи оберти, небо почорніло і падає просто на тебе! А в голові залишається тільки одна думка, яка тебе свердлить, зводячи з розуму: “Чому? Чому саме в мене? За що Господь мене так покарав? Чи зможу я нести цей хрест?”
Я також була у відчаї! З народженням мого хворого синочка життя для мене здавалось закінчилось! Про мою кар’єру інженера-програміста, яка так гарно розпочалась, годі було й думати, мій всесвіт стиснувся до розмірів лікарні.
Мрії теж «змарніли»: найбільше про що я мріяла, було почути, як моя дитина назве мене мамою, побачити, як синочок зробить хоча б один крок без моєї руки, побачити на його личкові усмішку, а не страждання.
На протязі перших 6 років його життя ми, здавалось, зробили усе можливе і неможливе для його зростання. Мій синочок навчився ходити, почав говорити. Але дуже сильно відставав у розумовому розвитку – далася знати родова травма. Ситуація у родині була не з легких, дитину було потрібно лікувати, а коштів не було. Отож, коли трапилась можливість поїхати за кордон на заробітки, я мусила прийняти дуже важке рішення – залишити мого хворого хлопчика з його батьком і старшою сестричкою і податися в Італію, щоб мати змогу лікувати його та утримувати родину. Щодня я мріяла про той момент, коли зможу забрати сюди всю сім’ю і ми знову заживемо разом, синочок одужає і все буде добре. Але пройшло аж 8 довгих років перш ніж настав той день, коли я змогла забрати Ігоря з татом в Італію. Скільки ночей без сну, скільки озер зі сліз, скільки зусиль, щоб отримати нарешті, контракт на роботу, який дозволив би мені зробити офіційно об’єднання сім’ї…
І, нарешті, я це зробила – мій синочок Ігор приїхав до мене в Неаполь, щоб жити разом зі мною! Я була найщасливішою! Починався новий етап нашого життя... І хто міг знати тоді, що він, цей етап, буде ще тяжчий, ніж все, прожите раніше!
Мій хлопчик, напевно, думав, що я його не люблю, що так довго була далеко від нього, і вирішив випробувати мене. Було дуже важко витримати ці «іспити на любов». Крім того, було видно як він страждає через відсутність його українських друзів. Він постійно плакав, ховався під ліжком і плакав, плакав, плакав... А я не бачила виходу з цієї ситуації, не бачила навіть маленької плямочки світла у кінці тунелю...
В той час тільки віра допомогла мені не зійти з розуму і не наробити незворотних помилок. Безсонними ночами я думала що можна зробити, щоб мій син не відчував себе тут, в Італії, самотнім. Я знала, що в Україні він відвідував спільноту «Віра і Світло», в якій були такі самі хворі діти як він, їхні батьки, а також молоді друзі, більшість з яких були студентами. Серед них він був щасливий! Отож, відчувала себе винною перед ним за те, що вкрала в нього це щастя. Почала шукати щось подібне в Італії. І знайшла! Адже міжнародний рух «Віра і Світло» був започаткований в Італії набагато раніше. Через Інтернет знайшла віросвітлянську спільноту в Неаполі, познайомились з ними і я, побачивши щасливе обличчя мого сина, зрозуміла, що ця спільнота і є той промінчик Світла у кінці тунелю, якого я не бачила! Вже 10 років ми з Ігорем живемо спільнотою «Віра і Світло» у Неаполі. Ми знайшли не тільки друзів, а справжню родину! Відчуваємо себе найбагатшими людьми у світі! Адже у нас дуже багато справжніх друзів, яким від нас нічого не треба крім нас самих, які нас люблять такими, якими ми є, на яких ми можемо покластися у найскрутніші моменти життя.
З “Вірою і Світлом” моє життя повністю змінилося. Помінялись його цінності. Живемо щодня в очікування зустрічі у спільноті, Божої літургії разом, живемо планами про прощі, свята, літній табір. За ці роки, прожиті у спільноті, ми познайомились і подружились з іншими спільнотами регіону Кампанія, і не тільки – маємо друзів-віросвітлян по всій Італії. Ігоря всі люблять і він не відчуває свою неповносправність. Дякуючи друзям-віросвітлянам, мій син став дуже товариським і дуже комунікабельним, хоча, коли він приїхав до Італії, то майже не говорив, ніколи не висловлював своєї думки. У спільноті я його бачу щасливим, радісним, завжди усміхненим. І це робить щасливою також мене.
Ми приймаємо участь в усіх заходах та подіях «Віри і Світла», тому що життя у спільноті стало для мене справжнім життям. Дякуючи «Вірі і Світлу» ми з Ігорем побували у Лурді (Франція), де збагатились новими численними друзями із віросвітлянських спільнот з Іспанії. Я була удостоєна честі представляти батьків-віросвітлян усього Півдня Італії на міжнародній зустрічі «Віри і Світла» у Англії.
Це був незабутній досвід, емоції аж зашкалювали. Стала ще багатша на друзів: зараз із гордістю можу сказати, що маю друзів у всьому світі: від Грузії до Канади, від Швеції до Польщі, у Китаї, Японії. Три роки тому я була удостоєна ще більшої честі – я була обрана координатором італійської спільноти, до якої ми належимо в Італії. Це велика оцінка моєї участі у житті спільноти, велика довіра, але й велика відповідальність. І, незважаючи на усі страхи, на відсутність досвіду, вміння, здоров’я, я не могла сказати «Ні» і відповіла моїм віросвітлянам «Ось я!». З погляду на потреби спільноти, я у 60 років отримала права водія і купила стареньке авто, щоб мати змогу возити наших неповносправних друзів, які пересуваються в інвалідних возиках, на зустрічі спільноти. І щаслива цим досягненням! Минулого літа ми вже разом з Ігорем були обрані делегатами від Італії на міжнародну зустріч «Віри і Світла», яка проходила у Бейруті (Ліван). Знову 9 днів нескінченного щастя! Спілкування з друзям, усмішки, обійми, нові знайомства, радість від того, що ти належиш до цього Світу, іншого Світу! Світу, в якому панує тільки велика Божа Любов!
І все це завдяки моєму ОСОБЛИВОМУ синочку! Зараз я вже давно не вважаю мою дитину хрестом Господнім, тягарем, бо зрозуміла, що він – то є мій великий скарб! Але все ж, початкове питання “Чому?” завжди залишалось без відповіді та іноді піднімалось на поверхню свідомості з глибини підсвідомості, вносячи безлад у думки. До тих пір, поки одного дня на моїй сторінці у Фєйсбуці не з’явився вірш, який мені прислала одна віросвітлянська мама з України, яка потім стала моєю подругою. Вірш був написаний колись однією мамою неповносправної дитини в Англії. Хтось його переклав на польську мову, а вже я, як зуміла, переклала на українську. Тільки тепер, прочитавши цього вірша, я зрозуміла «Чому?». З цього моменту більше нічого не турбує мою душу! Є тільки одне бажання: донести цей вірш, цей сенс мого життя, до кожної мами, яка має дитину з особливими потребами. Я хочу додати їм мужності, відкрити їм цю Віру і це Світло, яке отримала я завдяки спільноті «Віра і Світло». Можливо, хтось, читаючи його, зможе змінити своє відношення до хворої дитини, перестане морально страждати. Зможе побачити у своїй неповносправній дитині не тяжкий хрест, а особливий подарунок. Український переклад цього вірша, який називається «Особливе дитятко», хотіла би присвятити усім ОСОБЛИВИМ МАМАМ.
ОСОБЛИВЕ ДИТЯТКО
Якось раз на небесах сталась ця розмова.
Прийшли янголи до Бога й попросили слова:
Господи, прийшла пора наступній дитині
Спуститися на землю, родитись в людини.
Тільки буде та дитина не така як інші:
«особлива» і для неї треба тепла більше.
Рости буде він поволі, ніби неквапливо,
Від ровесників відстане, буде хворобливим.
Потребує ця дитина зусиль неймовірних,
Милосердя та любові від батьків та рідних.
Хтозна чи зможе він бігати та гратись
з ровесниками, стрибати, сміхом заливатись….
Де думки його полинуть – нікому не знати,
Наші справи, наші вчинки не схоче сприймати.
Назвуть його «аутистом», що живе в іншім мирі,
А ми хочем щоб він щастя зазнав в повній мірі.
Тож просимо тебе, Господи, знайди ту родину,
Серед тисячі жінок, ту одну, єдину,
Яка буде так любити, як Ти, Господь, любиш,
Яка зможе виплекати, вкласти в нього душу.
Нехай зразу і не сприйме, буде нарікати,
Хрестом Божим називати, причину шукати…
А лиш з часом усвідомить, що то є дарунок,
Є МІСІЯ особлива, її порятунок!
Бог ЇЇ обрав, ЇЙ довірив цю дитину Божу,
Бо був впевнений, що саме вона зробить теє зможе,
Разом з сином він послав їй любов безкінечну,
Віру сильну, дух незламний, теплоту сердечну.
То ж гордися, жінко-Мати, знай уся родина,
Не хрестом, а привілеєм є твоя дитина!
Скарб безцінний – твого сина – Бог тобі довірив,
Й тебе саму не залишить, треба тільки ВІРИТЬ!
Григор’єва Лариса,
Спільнота «Квітка на камені», Кам’янець-Подільський, Україна
Communita “LA VIGNA”, Napoli, Italia.