4 липня 2021 року, українська громада м. Феррари здійснила паломництво до місця Євхаристійного чуда ХІІ століття – церкви Santa Maria in Vado, що у Феррарі. Ця старовинна церква збудована у ХVI столітті; на її місці, з Х століття тут знаходився менший храм. У 1181 році тут відбулося Євхаристійне чудо: під час Великоднього богослужіння, коли священник розділяв освячений Агнець, з нього потекла кров, яка потрапила на престіл. З цього часу церква Santa Maria in Vado стала місцем численних паломництв.
До величної будівлі мене вели численні вузькі середньовічні вулички. І коли зайшла всередину, то не могла не зупинитись, вражена красою шедеврів внутрішнього розпису та досконалістю архітектурних ліній.
Голос священника, о. Василя Вербіцького, нашого духівника, здавалось, звучав особливо проникливо. Простими словами він говорив про надзвичайні речі – чудеса, які посилає нам Господь, даруючи віру, любов і милосердя, про те, що Євхаристія дає можливість відчути Бога у нашому житті.
Свята Літургія проходила українською та італійською мовами. У ній також взяли участь запрошені італійські священники, диякон Марчелло (особистий секретар архиєпикопа Феррари-Комаккіо), ректор базиліки. Було гарно і урочисто.
Саме паломництво – це піднімання сходами до місця Євхаристійного чуда. Індивідуальний шлях подяки і молитви кожного з присутніх. І, нарешті, спільна молитва. Це завжди таїнство всередині кожного з нас, це прямий діалог з Господом, коли стає неважливо, скільки навколо тебе людей, коли забуваєш про час, а з серця лине вдячність і віра, сум і сподівання, радість і надія. Любиш і прощаєш, бо ти з Богом. Власне те, заради чого ми приходимо до церкви.
Після закінчення богослужіння, хто хотів, міг залишитися на барбекю. Це гарна нагода для українців побути разом, поспілкуватись, поспівати і поділитися душевним теплом. Хочу сказати, що українська греко-католицька церква у Феррарі є живою і діючою, бо не раз спостерігала, як зацікавлено, з любов’ю до дрібниць тут готуються до свят та урочистостей. Для багатьох наших парафіянок допомога у церкві є радістю, можливістю душевно відпочити після нелегких робочих буднів.
Життя церкви не обмежується богослужіннями – сюди люди можуть завжди прийти зі своїми житейськими проблемами і радощами, знайти підтримку і допомогу. А на свята прихожани тут цілими сім’ями – піднесені, у вишиванках. Багато молоді, хороша, світла атмосфера, у дворі бавляться дітки, українська мова змішується з італійською.
Головна заслуга у цьому, звичайно, настоятеля церкви о. Василя Вербіцького та його дружини, їмості пані Олі, які докладають чимало зусиль для того, щоб зробити церкву такою, якою вона є сьогодні. І це є справжній культурний та духовний осередок, зв’язок з Батьківщиною.
Коли ми стали сідати за столи, пішов рясний дощ… Такий життєдайний після довгої спеки! Жарти, сміх… По-нашому... – Беріть, дівчата, беріть!.. Це я сама пекла… – А ось той пиріг, з рікоттою, то від нашої їмості пані Олі. Раптом, стало так..., ну ніби примруж очі, і ти серед своєї родини, в селі на хрестинах чи весіллі, гарно і щемливо. І я геть не пошкодувала, що не поїхала сьогодні у Венецію.
За сусіднім столом я помітила здивоване, захоплене обличчя італійського священника. Він вбирав незнайому йому культуру. Моя сусідка потягнулась до очей з серветкою. Я розговорилася з нею. Каже, три роки не була в Україні. На моє запитання «Чому?», здивувалась, задумалась: «Та якось все вже ніби тут»...
Воно таке, сьогоднішнє італійське життя… З християнськими святами, що зігрівають теплом і надією.
Алла Гуріна, м. Феррара