З навчання Церкви та Святого Письма [2] розуміємо багатство посилань та прикладів, у яких віддзеркалюється бажання Христа залишити на землі власних послідовників – священнослужителів – взірців любові, милосердя та справедливості. Перші послідовники Христа, Апостоли, а особливо опісля Римські Архиєреї значної уваги надавали святості Церкви як у її внутрішній, так і в зовнішній адміністрації.

Це підтверджують слова Вселенського Архиєрея Пія ХІІ до Римської Роти, який сміливо твердив, що: «управління справедливістю в Церкві це функція турботи про душі, це еманація тієї влади та пастирської пильності, повнота та універсальність якої перебуває та включена у передавання ключів першому Петрові». [3] Христос передав своїм Апостолам обов’язок здійснювати його святу місію, бувши об’єднаними між собою [4], і тому, як говорить кан. 42 ККСЦ, «...подібно є об’єднані між собою Римський Архиєрей, наступник Петра, і Єпископи, наступники Апостолів”.

Ця опіка Понтифіків над Божим людом, а особливо над кандидатами у священство протягом багатьох віків ставала писаною нормою, формуючи відповідні кодифікації. ККСЦ не є винятком, а навпаки – зрілістю Східних Церков, які прагнули власного нормування життя Церкви. У кан. 732 § 2 ККСЦ Законодавець подає визначення священства: «Священик повинен пам'ятати, що він поставлений Богом служителем Божої справедливості і милосердя; як духовний батько він повинен давати відповідні поради, щоб кожен міг поступати у своєму покликанні до святості».

У посланні Синоду Єпископів УГКЦ наші отці Церкви називають священика людським знаряддям Божественного життя, який, прийнявши священство як місію, є покликаним проповідувати Ісуса Христа у світі, уособлюючись з Ним. [5] Кожен семінарист, покликаний з-поміж людей та поставлений у пресвітери власним Єпархіальним Єпископом, сповнює місію спасіння, почату Христом. [6]

Папа Бенедикт XVI цитує у своєму листі з нагоди року священства слова св. Жана Марії Віаннея, який вчив своїх парафіян, що без священика ми б не пізнали Господа, оскільки саме він під час усього життя людини є посередником між нею і Богом: він зустрічає душу людини при народженні, годує її, даючи сили впродовж життя, представляє її на суд перед Господом після смерті. [7]

Саме пресвітер є для кожного вірного духовним батьком і супроводжує його до Христа. Його служіння – це бути проводарем на дорозі спасіння для всіх призначених йому людей. Він служить Господу і несе постійно послугу для людей [8]. Наш Кодекс Східних Церков у кан. 384 § 1 наголошує на тому, що: «Як слуги примирення всіх у любові до Христа, священнослужителі повинні старатися плекати серед людей мир, єдність і згоду, основану на справедливості». Відлуння відповідного пояснення цього канону знаходимо у посланні Блаженнішого Святослава до священнослужителів УГКЦ на Страсний четвер. Священики за його словами, повинні зробити усіх людей причасниками вічного життя. [9]

Ця основна мета кожного священнослужителя, на нашу думку, без миру, єдності та злагоди, спочатку у кожному серці священика, а опісля дарування їх своїй пастві, є неможлива. Тому пресвітери повинні звершувати ці обов’язки, покладені на них Церквою, без примусу, але тільки з любові до Бога та вірних, яким поставлені служити, щоб вони не ставали для них та Єпископату повсякденним тягарем, але потребою для пастви та бажанням у їхньому священичому служінні [10].

Пресвітери, щоб бути досконалими у своєму служінні для добра Церкви, зобов’язані не переставати поглиблювати священні науки для підтримання власного душпастирства у постійному особистому вишколі (кан. 372 ККСЦ). А особливо, бувши ще юнаками, відповівши на дар покликання, у семінарійному формуванні користати з особистого, духовного, інтелектуального та пастирського вишколу (кан. 330 § 3 ККСЦ), щоб:

1. Стати «за посередництвом Церкви Христовими слугами, світлом і сіллю світу нинішнього часу» (кан. 345 ККСЦ);
2. «Наділені повнішим розумінням віри і зміцнені світлом Христа Вчителя, могли успішніше просвічувати своїх сучасників і служити правді» (кан. 347 ККСЦ);
3. «Формуватись у справді універсальному дусі, щоб душевно готовими присвятитися душпастирському служінню всюди на землі» (кан. 352 § 3 ККСЦ);
4. «Ознайомлюватися з обов’язками священнослужителів і готуватись до прийняття і виконання їх з душевним піднесенням» (кан. 355 ККСЦ).

Ці визначені нами обов’язки кандидатів до свячення, на нашу думку, стають у житті семінариста відмінним ґрунтом, на якому вже можна сіяти всі філософсько-теологічні курси (кан. 348 § 1 ККСЦ) в їхньому тісному поєднанні (кан. 348 § 2 ККСЦ) з Святим Письмом (кан. 350 § 2 ККСЦ) та літургійними, катехитичними і пастирськими предметами (канн. 350 § 1, § 3; 352 § 2 ККСЦ).

Якщо Церква сповна виконує своє право та обов’язок формувати майбутніх священнослужителів, засновуючи семінарію (кан. 328 ККСЦ), то Єпархіальний Єпископ, турбуючись про своїх вихованців, зобов’язаний часто відвідувати її, а особливо «тих, що мають бути висвячені» (кан. 356 § 2 ККСЦ). Цей пастирський обов’язок правдивого батька для своїх дітей є подиву гідний, особливо для кращого розпізнання всіх необхідних якостей, якими семінарист повинен володіти ще заздалегідь, перед власним письмовим проханням на свячення (кан. 761 ККСЦ).

У цьому нелегкому вивченню особистості кандидата до дияконату або пресвітерату Єпархіальному Єпископу приходить на допомогу Законодавець у кан. 356 § 1 ККСЦ, зобов’язуючи ректора щороку висилати звіт про успіхи навчання вихованців. Ця посвідка про добрі звичаї кандидата є одним з обов’язкових документів, що мають передувати свяченням (кан. 769 § 1 ККСЦ), на нашу думку, вона є не менш важливою серед інших документів. Єпископ у такий спосіб, через вичерпну щорічну характеристику має можливість:

1. Не допустити до свячень кандидата через виявлені перешкоди (кан. 762 ККСЦ);
2. Не відкинути здатного згідно з приписом права до прийняття свячень кандидата (кан. 756 ККСЦ);
3. Пересвідчитись у всіх вимогах до свячення, а особливо психічних якостях, меншу увагу звертаючи на фізичні характеристики (кан. 758 2-е ККСЦ);
4. Ознайомитись з його життям у семінарії через свідчення ректорату протягом років навчання, аналізуючи належні знання (кан. 758 4-е ККСЦ), духовне зростання або падіння та дотримання вимог статуту щодо дисципліни.

Якщо б таке посвідчення про добрі звичаї кандидата у священство не було б написане ректором кожного року:

1. Ставить Єпархіального Єпископа перед можливістю помилитись у власному оцінювані відповідно до внутрішнього морального переконання;
2. Стає причиною недійсності юридичного акту, який «здійснений внаслідок незнання або через помилку, яка стосується суті акту, або дотриманням необхідної умови», або «дати підставу для скарги про його анулювання згідно з приписом права» (кан. 933 ККСЦ), а також завдавши шкоди «зобов’язаний винагородити спричинену шкоду» (кан. 935 ККСЦ);
3. Стає також недбальством у священичому обов’язку згідно з кан. 380 ККСЦ «дбати про підтримання покликань до священних служб», та «розпізнавати покликання» (кан. 329 § 1, 2-е ККСЦ).

Плекання духовного та інтелектуального життя через взаємну допомогу приноситиме великі плоди для Церкви [11]. Церква зобов’язує всіх священнослужителів дбати про підтримання покликань до священства. Апостоли вважали своїм обов’язком вибрати служителів, щоб ті також могли інших навчати, тому тепер цей обов’язок належить Єпископам, щоб народу Божому не бракувало робітників [12]. Цей обов’язок у кан. 329 § 1, 2 і 3-е ККСЦ наш Законодавець називає особливим, заохочуючи у плеканні та координуванні майбутніх служителів. Звертаючись до душпастирів, Блаженніший Любомир Гузар у своєму посланні наголосив на їхньому обов’язку дбати про майбутнє Церкви, про добрих священнослужителів, а тому «добрий пастир, вдячний Богові за своє покликання, повинен бути пильним і намагатися помічати у своїй громаді гідних осіб до священичого стану» [13]. Дані слова вимоги Законодавця стосуються також і ректорату семінарії.
 
У своїй казуїстиці Кодекс подає випадок, коли «Єпископ, який висвячує, може задовольнитися законною відпускною грамотою, яка стверджує здатність кандидата для прийняття свячення, але не обов’язково; якщо згідно зі своєю совістю вважає, що кандидат не надається, то хай не висвячує” (кан. 770 ККСЦ).

Отже, з цього канону маємо можливість побачити не тільки об’єктивну думку Єпархіального Єпископа щодо певного кандидата, але також можливість свого роду суб’єктивізму у власному рішенні, незважаючи на відпускну грамоту та характеристику ректоральну. На нашу думку, йдеться про внутрішнє моральне переконання, що є гарантією Єпископської справедливості, оскільки є вільне, але не свавільне. [14] Іван Павло ІІ говорить, що «…свобода та право пов’язані внутрішньою інтерпретацією – сумлінням…, але ... це внутрішнє переконання не є автономним та ексклюзивним у розпізнанні добра і зла». [15]

Можливо, тут нам прийде на допомогу канон процесуального права 1291 ККСЦ, де Законодавець у § 3 зобов’язує суддів докази «оцінювати у своєму сумлінні з дотриманням приписів закону» щодо них. Оскільки Єпархіальний Єпископ з Судовим Вікарієм творять Трибунал (кан. 1086 § 2 ККСЦ), аналогічно у власних адміністративних рішеннях Єпископ зобов’язаний діяти згідно з нормами, які регулюють дієвість деяких доказів. Отже, якщо Єпископ вважає, що кандидат не надається до свячень, аналізуючи всю документацію (хороша характеристика, відмінні оцінки), чинить відповідно до згаданого канону, який йому дозволяє не висвячувати, покладаючись на свою совість (кан. 770 ККСЦ).

Законодавець вважає, що Єпархіальний Єпископ «тільки з дуже важливої причини, навіть таємної, може заборонити вступ до пресвітерату підлеглому їм дияконові, призначеному до самого пресвітерату», але також «із збереженням права» (кан. 755 ККСЦ). Тут причина таких дій може бути, як розуміємо, зовнішньою також. Що ж тоді говорити про внутрішню сферу, яка могла тільки бути відома Єпископу з тайни Покаяння. У такому випадку навіть сповідник, говорить Законодавець (кан. 767 § 3 ККСЦ), може диспензувати в «наглих таємних випадках, коли не можливо звернутися до компетентної влади і загрожує небезпека важкої шкоди або неслави». Але, продовжує канон, «тільки для того, щоб каянники могли законно виконувати вже прийняті свячення». Отже, якщо кандидат є дияконом, то не зможе бути допущеним до священства, він залишиться дияконом, виконуючи законно обов’язки свого свячення, отримавши диспензу від перешкод у священнодійствах.

Якщо ж йдеться про перешкоди віровідступництва, подружжя, вбивство або аборт (кан. 762 § 1, ч. 2-4 ККСЦ), Законодавець застеріг таку диспензу за Патріархом у межах території, поза межами Апостольській Столиці (кан.767 § 2 ККСЦ). Не може диспензувати такі перешкоди і правлячий Єпископ, якщо вже справу передано до суду (кан. 767 § 1, 1-е ККСЦ). В усіх інших випадках Єпархіальний Єпископ, згідно з кан. 762 § 1, ч. 4,5,6,7,8-е ККСЦ, може диспензувати від перешкод приймати свячення або виконувати священнодійства, а саме:

1. Навмисне покалічення себе або іншого, або кандидат намагався накласти на себе руки;
2. Виконати акт священнодійства зарезервований за єпископством, священством;
3. Виконувати священнодійства, бувши покараним канонічною карою;
4. Виконувати заборонений священнослужителям уряд чи управління;
5. Бувши неофітом. 

Не може Єпархіальний Єпископ диспензувати кандидата до свячень або виконувати священнодійства від перешкоди психічної недуги або від іншої форми безумства, маючи експертизу фахівців, для яких «він вважається нездатним для належного виконання служби» (кан. 762 § 1, ч. 1-е ККСЦ). 

Оскільки канонічне право охоплює різні ділянки людського життя, воно радо приймає допомогу різних фахівців – медиків та психологів, які досліджують акти справи, маючи безпосередньо можливість працювати з особою, користуються дослідницькими засобами [16]. Можемо сказати, що експертиза є доказом специфічним та складним, яка має власну характеристику:

1. Незалежності, якою користується експерт у підтвердженні фактів власної компетенції; 
2. Співпраці, у цьому випадку з Єпископом, якому експерт дарує знання, для підтвердження якогось факту або пізнання справжньої природи якоїсь речі. [17]

Отримавши відповідні знання від експерта, Єпархіальний Єпископ відповідно до свого сумління та не порушуючи приписи права вище поданого, втілює в життя один зі своїх перших обов’язків – «підтримання спільної церковної дисципліни» (кан. 201 § 1 ККСЦ), керуючи єпархією «як намісник і посланець Христа» (кан. 178 ККСЦ). Навіть у таких нелегких пасторальних рішеннях його стан зобов’язує «якнайдужче підтримувати покликання священичі, дияконські» (кан. 195 ККСЦ), користуючись допомогою пресвітерів, у нашому випадку працівників семінарії, як помічників та дорадників (кан. 192 § 4 ККСЦ).

Єпархіальний Єпископ, говорить кан. 771 § 1 ККСЦ, «не повинен занехати інші способи дослідження, навіть приватні, якщо вважає це за доцільне». Якщо ситуація цього вимагає, усвідомлюючи важливість цих рішень та наслідки для кандидата у священство, Законодавець зобов’язує Єпископа доручити пароху місця (кан. 771 § 3 ККСЦ) або іншим священикам, які заслуговують довіри, додаткові розслідування. На нашу думку, такими священнослужителями можуть бути:

1. Синкел у справах священства.
Має згідно зі своєю інституцією обов’язок допомагати у керівництві єпархією (кан. 245 ККСЦ), бувши вибраним з-поміж священнослужителів задля свого досвіду у веденні справ, розсудливості, здорової науки та чесності згідно з кан. 247 § 2 ККСЦ. Він, відповідно до свого уряду, отримуючи «привілеї і відзнаки гідності першої після єпископської» (кан. 250 ККСЦ) стоїть перед забороною, що у каноні 249 ККСЦ, ніколи не діяти проти волі та намірів єпископа. Отже, синкел, отримавши єпископське доручення докладніше дізнатися про життя та гідність кандидата, повідомляє про наслідки такого дослідження, у такий спосіб збагачує знання Єпископа та діє для добра Церкви.

2. Промотор справедливості.
Поставлений для збереження громадського добра (кан. 1094 ККСЦ), яке також, на нашу думку, є під загрозою у таких додаткових розслідуваннях гідності кандидата у священство. Він вибраний через розсудливість та почуття справедливості відповідно до знань канонічного права (кан. 1099 § 2 ККСЦ), отримавши доручення у своєму обережному дослідженні обставин, дає обґрунтовану відповідь як in iure, так in facto щодо готовності та гідності семінариста чи диякона у священство. Зважаючи на висновки слідства, вибір Єпископа буде падати на тих кандидатів, які старались бути досконалими у їхній семінарійній підготовці.

Щодо власних приватних розслідувань, які Єпископ може самостійно провадити, можемо тільки сказати, що дуже корисним буде для кращого особистого пізнання семінариста згідно з кан. 353 ККСЦ «застосувати вправи і випробування, особливо корисні для утвердження пастирського вишколу, як суспільне або харитативне служіння, катехитичне навчання», особливо під час отриманих піддияконських свячень. А вже після закінчення семінарії та отриманих дияконських свячень «дияконська практика перед пресвітерським свяченням» (кан. 353 ККСЦ). У такий спосіб єпископ матиме неодмінну, неодноразову нагоду особисто поспілкуватись та розгледіти відповідні якості майбутнього пресвітера, виконуючи своє повноваження в управлінні єпархії. Уникаючи також у майбутньому можливих згіршень серед вірних через вчинки священнослужителів, які Законодавець у чинному Кодексі називає злочинами. 

о. Ігор Галей
д-р канонічного та цивільного права 

[1] Доповідь публікована для священнослужителів Апостольського Екзархату в Римі 04.05.2023.
[2] Мт. 5,16. Мт. 28, 19-20. 1 Кор.4,9.
[3] PIUS PP. XII, Allocutivo ad Romanam Rotam, 03.10. 1941, in AAS 33(1941), cт. 427.
[4] Ів. 21,15 «Паси мої ягнята».
[5] СИНОД ЄПИСКОПІВ УГКЦ. Пастирське Послання Синоду Єпископів УГКЦ до духовенства, чернецтва, семінаристів та мирян з нагоди закінчення року християнського покликання з наголосом на священичому покликані «Священик – людське знаряддя Божественного життя», Київ 19.12.2009 //БВА № 9 (Львів, 2009). – с.74.
[6] ІІ ВАТ. СОБОР, Декрет про життя та служіння пресвітерів, 07.12.1965, Рим. – С. 451.
[7] БЕНЕДИКТ XVI, Лист Святішого отця Бенедикта XVI з нагоди проголошення року священства та 150-ї річниці «Die Natalis» Жана Марії Віаней, 06. 06. 2009 // ЛАВ № 7-8 (2009). – С. 5.
[8] ІГОР ВОЗЬНЯК, Слово Архієпископа Ігоря (Возняка)на Першу неділю Великого посту, Львів 08.03. 2009 ЛАВ № 3 (2009). – С. 20.
[9] СВЯТОСЛАВ ШЕВЧУК. Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів УГКЦ на Страсний четвер, 29.03.2012, Київ, ЛАВ № 4, (2012). – С.6.
[10] МИСІВ ІВАН. Обов’язки та права пресвітера Львівської Архиєпархії УГКЦ. – УКУ, Львів, 2012. – С. 150.
[11] МИСІВ ІВАН. Обов’язки та права пресвітера Львівської Архиєпархії УГКЦ. – УКУ, Львів, 2012. – С. 31.
[12] Лк. 10,2 «Жнива великі, а робітників мало. Просіть, отже, Господа жнив, щоб послав робітників на свої жнива».
[13] ЛЮБОМИР ГУЗАР. Послання Блаженнішого Любомира до священиків, дияконів та семінаристів з нагоди проголошення 2009 року Роком християнського покликання з особливим наголосом на священичому покликанні. – Київ, 14.01.2009 // БВА № 9, (Львів, 2009). – С. 184-185.
[14] Пор.: P. A. BONNET. Il giudice e la perizia. – С. 87.
[15] IOANNES PAULUS PP II. Allocutio ad Rotam Romanam. – 10 februarii 1995. – N 8. – С. 1017.
[16] C. IZZI, Valutazione del fondamento antropologico della perizia. – С. 32-33.
[17] M. J. ARROBA CONDE, Diritto processuale canonico. – С. 442.