В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News новопризначений Екзарх для українців католиків візантійського обряду, які проживають в Італії, владика Діонісій Ляхович, ЧСВВ, розповідає про перспективи розвитку, найбільші виклики та задання, що стоять перед екзархатом.
У вівторок, 1 грудня 2020 р., в катедральному храмі святих Сергія і Вакха в Римі відбулася інтронізація першого Екзарха для українців католиків візантійського обряду, які проживають в Італії, владики Діонісія Ляховича, ЧСВВ. На першого очільника новоствореного екзархату чекає багато завдань, серед яких – організація адміністративного аспекту, розробка стратегії душпастирського служіння, діалог з місцевими громадами. Багато з цих питань діяльності та розвитку екзархату обговорюватимуться під час Екзархального Собору, що відбудеться від 11 до 15 грудня цього року. Серед планів на найближче майбутнє – календарна реформа, що передбачає перехід громад УГКЦ в Італії на Григоріанський календар. Про це владика Діонісій розповів інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News.
Владико, що змінилося у Вашому служінні після 24 жовтня, коли Вас призначено Екзархом для українців католиків візантійського обряду?
Раніше я виконував служіння Апостольського Візитатора. Моїм офіційним завданням було збирати прямі інформації про стан українських вірних, що належать до візантійського обряду, де вони проживають; стабільно поселені чи тимчасові; про їхню економічну ситуацію, які проблеми зустрічають у збереженні їхньої віри і східних традицій, в яких дієцезіях вони знаходяться, тощо. Зокрема, мав обов’язок звітувати Конґреґації Східних Церков про кількість священників, які опікуються українськими вірними, чи вони належать до богопосвячених інститутів, а якщо єпархіальні, то чи вони в целібаті чи жонаті, про їхній канонічний стан, про їхній культурний, теологічний та духовний вишкіл, про їхні умови життя.
Моя функція була також посилювати і координувати душпастирське життя, пропонувати латинським єпископам священників для українських спільнот. Кожного року я приготовляв звіт для Конґреґації Східних Церков, висилаючи копію також до Курії Верховного Архиєпископа.
Очевидно, як Візитатор я не мав юридичної влади над священниками, які належали до різних митрополій і єпархій в Україні та служили для наших громад згідно контрактів з римо-католицькими дієцезіями, що в Італії та Іспанії. Моїм завдання було здавати звіти і координувати душпастирство разом зі священником, який був номінований душпастирським Координатором з боку Конференції єпископів Італії.
Отже, від 24 жовтня коли я став номінованим Екзархом та від інтронізації, що відбулася у вівторок, всі священники і всі вірні українці візантійського обряду, що проживають по цілій Італії юридично належать до Екзархату, під керівництвом Екзарха.
Яким чином ця зміна може позначитися на церковному та суспільному житті вірних УГКЦ, що мешкають і працюють в Італії?
Канонічний термін «екзархат» походить від грец. слова ἔξαρχος, що дослівно у перекладі українською мовою означає «зовнішня влада». Канонічний стан екзархату, згідно з сучасним східним церковним законодавством, фактично, нічим не відрізняється від правового статусу єпархії, тобто усе, що визначено в праві для єпархій і єпархіальних єпископів, стосується також екзархату та екзарха (ККСЦ, кан. 313), з цією різницею, що екзархи поза межами території України призначаються виключно Апостольським Престолом, тобто, виконують своє служіння від імені Римського Архиєрея.
Створення екзархату й інтронізація екзарха буде вимагати великої праці: створити курію, пресвітерську, душпастирську та економічну ради; різні комісії, зокрема, катехитичну, літургійну, економічну; канонічно оформити служіння священників в екзархаті, домовляючись з латинськими єпископами про храми. Також потрібно розробити стратегію душпастирського служіння, де буде передбачена турбота про суспільне життя вірних. Як бачимо, тепер, в період нового спалаху пандемії, наростає так званий «синдром Італії». Він проявляється в тому, що деякі наші жінки, що приїхали на заробітки і стали «тихими будівничими» наших спільнот, можуть залишитися без засобів на існування. Після багатьох років роботи, інколи від цілодобової праці в Італії, жінки до краю виснажились, особливо, працюючими з хворими на хвороби Паркінсона та Альцгеймера. Ця важка праця, навіть серед понижень, впливає на психіку людини, а трагедія починається тоді, коли з причини віку і здоров’я, вони втрачають працю і не можуть знайти іншої, а часом в Україні не знаходять притулку, то ж у свою чергу Церква має завдання піти на зустріч цим жінкам. Вони потребують постійної духовної, моральної і суспільної підтримки.
Що собою представляє екзархат станом на сьогодні та які напрямки Ви вважаєте пріоритетними в його подальшому розвиткові?
Екзархат тепер нараховує 152 громади розкинуті по цілій Італії. Служать 67 священників. Їм ще допомагають священники студенти, які навчаються в римських університетах. Заанґажовані також Отці Василіани, один ієромонах студійського уставу, один ієромонах Чину Найсвятішого Ізбавителя, Сестри Служебниці, Сестри Василіянки та Сестри Катехитки Святої Анни. Наші вірні збираються у 152 храмах, з яких тільки 27 – у виключному користуванні, а всі інші у почерговому служінні з римо-католиками.
Звичайно, першим пріоритетом є євангелізація та катезизація вірних. Зокрема, треба ставити акцент на дітей і молодь, бо це майбутність екзархату. У цій ділянці наша Церква стоїть перед великим викликом. Як зберегти наших дітей і молодь від процесу секуляризації та асиміляції в італійському середовищі. Тепер у школах Італії навчаються понад 21 тисяча дітей, громадян України. Проте, є дуже мало дітей і молоді по наших громадах. Стоїть питання про те, чи ми досягаємо бодай тисячу з них. Церква сама не зможе їх зберегти. Вона мусить сподіватися на співпрацю наших вірних, які вирішили створити діаспору в Італії.
Якими Ви бачити перспективи розвитку стосунків з місцевими церковними громадами?
Перед пандемією все розвивалося добре, але зараз, під час спалаху пандемії коронавірусу, існує багато обмежень. Заборонено подорожувати, бути фізично присутнім серед наших громад, організувати прощі тощо. Будучи Апостольським Візитатором, кожної суботи і неділі я відвідував наші громади, і цей душпастирський зв’язок з вірними мав би посилитись в екзархаті. Тепер ми мусимо проводити тільки zoom-конференції на різних рівнях.
Крім зв’язків з місцевими громадами, нам потрібно тримати тісний зв’язок з Патріаршими комісіями, з комісіями Єпископської Конференції Італії, вести братній діалог з римо-католицькими єпископами, де знаходяться наші спільноти, зокрема, в справі храмів і загалом щодо співпраці у душпастирській ділянці.
Приготовляємо Екзархальний Собор, який плануємо провести у двох сесіях від 11 до 15 грудня цього року. 11 грудня відбудеться перша сесія, а 15 грудня – друга, а між буде організована праця в групах. Раніше ми мали регіональні собори у шістьох душпастирських регіонах. Обговорювалися теми, які нам подала робоча група Патріаршого Собору, такі як «Еміграція, поселення та глобальна єдність УГКЦ»; супровідні питання: «Де ми є?», «Хто ми є?», «Як нам далі діяти та бути разом?», та ще з додатковою темою, «Яка буде Церква у посткоронавірусному світі?».
На першій сесії будемо слухати доповіді про богословські основи єдності, про душпастирський вимір у побудові єдності, пошук механізмів будування єдності та подолання проблем; міграція і поселення в Італії: від самих початків до сьогодення; успіхи, труднощі і виклики міграції в Італії: школи, діти, молодь, родини; перспективи і нові виклики у служінні монашества; роль жіночого чернецтва у становленні та розвитку Екзархату УГКЦ в Італії, перспективи та нові виклики; соціальне служіння Церкви; наслідки пандемії та їх подолання.
На другій сесії буде обговорення пропонованих тем та виготовлення пропозицій на Патріарший Собор і на втілення у життя екзархату. Передбачається 76 учасників з представників духовенства, монашества та мирян. Все відбуватиметься в режимі zoom-конференції. Провідна група буде перебувати в храмі святих Сергія і Вакха в Римі, звідки будемо поєднані через Zoom з усіма учасниками в усій Італії.
Владико Діонісіє, ми перебуваємо на порозі Різдвяного посту, і вже за кілька тижнів у пресі та в соціальних мережах розпочнуться «календарні» баталії. Це питання особливо заторкує життя мігрантів: як на ці виклики реагує УГКЦ в Італії?
Ми вже досить довго реагуємо і дискутуємо на цю проблему. Третього листопада цього року на zoom-конференції зі всіма священниками, які душпастирюють в Італії, ми почали обговорення календарної реформи та методологію переходу в Італії на Григоріанський календар. Всі однозгідні з тим, що перехід має відбутися після ґрунтовної роз’яснювальної роботи серед вірних. Зокрема, треба використати нагоду численної присутності мирян на богослужіннях з нагоди святкування великих дванадесятих свят та в контексті катехизацій на парафії усіх вікових груп. Вирішено також, щоб екзарх написав послання (тепер, власне, я працюю над цим) з поясненням та заохоченням для вірних прийняти календарну реформу. Повний перехід планується 1 вересня 2021 року. Ті громади, що вже належно приготовані, мають благословення від екзарха почати перехід на Григоріанський календар, розпочинаючи від Різдва Христового, 25 грудня цього року. Вже є кілька громад, які є готові й будуть переходити вже від цього Різдва.
Джерело: vaticannews.va