Ми жили в обставинах еміграції. Чи в Канаді, чи в “Студіоні”, чи в Парагваю ми служили нашим людям. Все це були люди, яких обставини винесли із рідного краю, але у всіх тих монастирях, головно в Канаді, в Грота Ферата дуже багато людей приходили подивитися, як то живуть ці монахи. Наші завдання в тих часах були дуже обмеженими, крім душпастирської праці, чи загально-духовної обслуги отих прихожан. Ми багато часу присвячували, нате, щоби нав’язати розірвану нитку нашої традиції. Бо коли, на початку 20 століття, митрополит Андрей зорганізував нас, тобто заснував перший монастир у Скнилові, біля Львова, то властиво це були початки після довгої перерви в існуванні традиційного монашества в Україні. Ми не є чином, ми є знані за монастирями в яких ми проживаємо, до яких ми приналежимо, але в 40-х роках військові обставини зробили життя монахів в Україні дуже і дуже складним.
Не було можливо нормально розвиватись і треба було працювати в інший спосіб, щоб з одної сторони зберегти покликання, а з іншої послужити людям. Як душпастирі брати сходилися принагідно, але не могли жити в спільноті, як приписує правило. Такі були обставини тут в Україні. Поза Україною, хоч нас тут не було багато, ми старалися зберігати дух спільноти і старалися розбудовувати наші монастирі в цьому дусі. Але багато не мусіли вчитися наново, бо хоча і були між нами свідки минувшини, але це вже не так легко було знову нав’язати до тої традиції навіть вже першої половини минулого століття. Ми властиво можна сказати були побудовані тут за межами України. Перш усього на тих монахах, які були насильно вислані з України воєнними подіями. Головно із монастиря в Лужках, де військові були приїхали і наказали монахам чим скоріше забиратися, і те що вони могли те взяли й помандрували у світ. Вони були тими, які нам допомагали, щоби далі продовжувати, але це не було легко, бо були інші обставини і не одно в тих інших обставинах призабувалося. Тому наші зусилля часто були направлені щоби пізнавати наше минуле, наші традиції і по можливості їх здійснювати у щоденному житті. Брати дуже ревно працювали в тому, старалися, хотіли ми справді оту традицію, яку нам здавна передано, щоб ми її не загубили. Покійний Патріарх Йосиф мав таку думку, щоби на наших поселеннях, по можливості в кожній країні, був монастир студійської традиції. Бо це є ті монастирі, в яких головним завданням є молитва, молитва за народ. Ми мали, як я вже зазначив монастир в Канаді, монастир Студіон, пробували створити монастир в Парагваю, але нам це нажаль не вдалося через брак людей, бо щоби засновувати монастир в нових умовах, в середовищі латинської культури, хоча серед наших людей, але все ж таки було дуже трудно і тому цей проект після 10 років проби ми мусіли закрити. Я би ще хотів дещо згадати з історії монастиря Студіону. Покійний Слуга Божий Митрополит Андрей ще на самих початках планував, щоб в Римі був монастир монахів студійського уставу і навіть задля цієї цілі набув землю. Ціль того монастиря мала бути, щоби тут в центрі католицького світу, а також серед сильної латинської традиції, був присутній монастир візантійської, головно візантійсько-слов’янської традиції, бо вже в Грота Фераті був монастир візантійсько-грецької традиції та лавра св. Ніла. Ми мали радше представляти церкву слов’янського сходу. Але знову ж, хоча сюди приїжджали монахи, але рідко, в основному на студії, але прийшла війна і треба було ту набуту землю продати. Одначе, один із наших представників тут о. Королевський ті гроші, які були виручені від продажі землі він залишив у Конгрегації для Східних Церков на ту ціль на яку вони були попередньо призначені. Коли у 60-х роках патріарх Йосиф, завдяки старанням Папи Івана ХХІІІ приїхав до Риму, йому сказали про ті гроші, що вони вже є і він додавши трохи своїх засобів набув цей монастир в Грота Ферата. Спочатку це був монастир оо. Маріаністів, але потім, через свої обставини, вони мусіли його продавати, Патріарх його набув і так ми осіли в Студіоні, біля Риму. Це мало свої користі, бо перш усього та первісна думка митрополита Шептицького була здійснена, а також будучи тут, багато членів монастиря мали нагоду завершувати студії і тим самим духовно збагачувати монастир, і крім того, як я вже на початку сказав, багато наших людей, прочан, які приїжджали до Риму, мали нагоду прийти, відвідати таку духовну установу як монастир.
Ваше Блаженство, Митрополит Андрей і Патріарх Йосиф – перший як засновник, а останній як відновитель тут на чужині – бачили велику місію монахів студитів у відновленні та збереженні нашого українського східного обряду. Ви як наслідник Климента мали непросту місію тут в Італії, поза Україною, котра була в неволі, довести так розхитаний наш східний обряд та Літургію, котру відправляєте з великою побожністю, що не може не передаватися на тих, з якими ви молитеся, довести до автентичності. Чи на сьогодні це вже вдалося, чи це є Ваш хрест і надалі?
Бачите, нам не було так трудно щодо самої Літургії, бо вказівки існували і були виразні, як для нашої церкви так і для монастиря зокрема. Трудність була радше у здійсненні тих приписів, яких Мати - Церква від нас вимагала. І ми старалися так робити. Ми мали такого, як о. Антоній Грижак, який був дуже обізнаний в цих справах. І ми старалися все виконувати і то не тільки з зовні, але й намагалися зрозуміти аспекти тої східної традиції і всюди де ми є ми стараємося це робити. В монастирях студійського уставу це є самозрозуміло, що ми повинні зберігати, в найкращому вигляді нашу традицію, не приймаючи ті тимчасові додатки, виключаючи ті, які приходять природним розвитком. Наших братів за кордоном було небагато, але все старалися посилати і посилають своїх членів на навчання, щоби досконаліше могти виконувати, не тільки задля такої зовнішності, але щоб краще пізнавати дух нашого літургічного життя і в такий спосіб ставати такими живими свідками наших справжніх літургічних традицій.
Блаженніший, які духовні прикмети, чи радше рису, яку Ви здобули перебуваючи на Студіоні, ви б вважали, що необхідно мати кожній духовній людині?
Бачите, в наших студитських монастирях ми повинні особливо плекати дві речі: перше – це плекати дух молитви, особистої і спільної, друге – старатися жити в спільноті ,а не кожен жити для себе, як говориться у святому письмі: “Вважати себе слугою інших”.
Ваше Блаженство, за планом патріарха Йосифа ваша спільнота була створена для служіння українському народу, який у ті часи був у неволі, за “залізним муром”. Проте, з приверненням свободи Ви, як архімандрит, і Ваші співбрати перенеслися до України, розуміючи покладену на Вас місію та виклик часу. Напевно це не було просто. Що ви відчували у цей час?
Ну бачите, ми тут були все ж таки на чужині і була така ситуація, що після смерті Блаженної пам’яті Патріарха Йосифа, значно зменшилося число прочан до Риму і був вибір, або вливатися в італійське тутешнє життя, оскільки ми були поза межами Риму, або шукати того місця, де ми могли б розвиватися і може служити краще людям. Але ми вибрали поворот до України, щоб допомогти нашим братам, які пройшли важке горнило переслідувань і які вже організувалися і зробили поважні кроки в розвитку монастирського життя.
Дякую, Блаженніший. То була перша частина нашої розмови, яка стосувалася Вашого монашого життя. Якщо дозволите перейдемо до другої частини, Ваша постать, як священика-душпастиря. Блаженніший, тут в Італії, чи в інших країнах, де опинилися наші вірні т.зв. “четвертої хвилі еміграції”, наша Церква старається забезпечити душпастирську опіку через священиків, які як колись так і тепер ідуть за своїм народом. Що би Ви порадили із Вашого душпастирського досвіду в США, як вірним так і духовенству, може б хотіли від чогось застерегти, а до чогось застерегти.
Всюди, де ми є в еміграціях, а ми вже є у різних країнах, бо це вже є “четверта хвиля еміграції”, священик поза межами України повинен мати такі свого роду особливі якості, а саме, що дуже важливо, берегти літургічну і духовну і навіть народну культуру того народу, якому вони служать. З другої сторони є дуже шкідливо жити в такому закритому способі, як у нас популярно називається “гето”. Не спілкуватися з тим середовищем, в якому ми є, але спілкуватися треба розумно, не перестаючи бути собою, бо багато є так коли люди спілкуючись губляться, асимілюються. Це є втратою як для народу, так і для них самих, бо там ще не пристали, а тут вже їх нема. Священик повинен допомогти людям інтегруватися, включити їх в середовище, в якому вони знаходяться, не боятися, але не переставати бути собою, то значить вносити свою пайку в церковну спільноту даного країни. Священики мають нелегке завдання, бо вони тут на чужині є сторожами тої духовної ідентичності. В Україні тепер можна сказати ціле суспільство настроєне в певному напрямку, то отже якщо навіть священик з якоїсь причини не сповнить своїх обов’язків, то цілість допоможе нам надробити те, де він може щось не доопрацював. Натомість коли ми є на чужині і немає тої підтримки загалу, мусить священик і спільнота разом із ним бути дуже чуйною, старатися не загубити свого “я”.
Блаженніший, Ви, як священик, так само і вчителювали, так само, без сумніву, душпастирювали, бо Ви це робите залюбки. Якого роду було тогочасне душпастирство. Чи то були парафії, чи велась харитативна діяльність?В чому була специфіка і складність тогочасного душ пастирства?
Я був учителем в Малій Семінарії в Стемфорді, а в той самий час мав парафію, якої я був організатором. Тому мій досвід є звичайного нормального парафіяльного життя.
Блаженніший, яку позицію під час Вашого душпастирства, наша Церква та духовенство займала по відношенню до світських товариств. Чи вдалося поєднати людей різних переконань і поглядів, чи радше це було непросто і Церква старалася бути для всіх, не займаючи чиєїсь позиції, і це природно, адже її завдання - це спасіння людини.
Були різні товариства, як світського так і церковного характеру і Церква старалася нікого не залишити без опіки, без підтримки. Дуже важливо те, щоб люди хотіли бути при своїй церкві, бо інколи трапляється, що є такі поодинокі особи, які, і то всюди старалися використати Церкву в інших цілях. Можу дати приклад, коли були якісь вибори то там конечно священик мав розпочати молитвою, але вже потім священика не було потрібно, і на жаль були такі випадки, де люди були вже раді, як він пішов і не старалися, щоб їхнє середовище наповнював християнський дух. Бачите, якщо люди не хочуть, то Церква не може насильно накидатися комусь, Церква має служити. Звичайно, як є церковні товариства, то Церква старається провадити їх в такому дусі церковному через духівників. Поза Церквою в Україні, чи в українській спільноті завжди є ті які близькі до Церкві і ті для яких Церква є прикрасою. Ці проблеми є складні, але Церква через своїх священиків, а також через свідомих християн повинна старатися, щоб ті наші українські громади поза Україною, не були позбавлені того духовного елементу.
Дякую, Ваше Блаженство, а тепер перейдемо до третього розділу нашого інтерв’ю, а саме, Ваше постать, як Архієрея.
Патріарх Йосиф висвячував Вас для України далеко від рідного дому, як архієрея і свого наслідника, яка аж до 1991 року не була вільною, отож, з незалежних від Вас причин, Ви були поза межами України, а також тут в Італії. Напевно це не був легкий досвід. Звідки Ви черпали оту довго терпеливість, щоб постійно бути згідним з Божою волею.
Бачите, то не треба перебільшувати тих речей. Якогось особливого терпіння там не було. Було певне зрозуміння. Нас трьох було висвячено на випадок, якщо би в Україні забракло єпископів. І ніхто із нас трьох не мав якихось претензій, або жалів, коли ми жили приховуючи наше таємне завдання, бо така була домовленість і якогось такого терпіння ніхто із нас не переживав. Ми були готові, якщо би цього було треба, сповнити те для чого ми були свячені. А потім так уже сталося, що розвиток нашої історії пішов іншими шляхами, і ми попали в інші обставини і наші завдання відповідно змінилися.
Блаженніший, Ви як Глава і Отець Української греко-католицької церкві робите дуже багато у пасторальному архієрейському служінні, самі по цілому світі відвідуєте емігрантів, підбадьорюєте та молитесь за них та разом з ними, скликаєте синоди нашої Церкві у різних куточках світу, де є наші поселення. Ви допомагаєте долати персональні та територіальні поділи, щоб показувати, що Ви є одночасно батьком усієї Української греко-католицької церкви, де б вона не була. Які є складності у цьому?
Складність є в тому, що є та спокуса асиміляції, то означає загубитися в чужому морі і небезпека є сильна і треба цього боронитись. Але не треба підходити тільки в негативному розумінні боронитись від чогось. Найкращою позицією тут є, коли люди глибоко пізнають власну традицію, тоді вони не тільки зберігають себе, свою духовну особистість, але вони також стають позитивними у всій спільноті, чи в тій країні, в якій вони знайшлися. Емігранти наші пішли по цілому світі, тому що не було свободи, а частіше не було хліба, тому виходили із біди. Так само тепер, під час “четвертої хвилі еміграції”, люди виходять з України, щоб вийти із біди і дуже різні країни їх прийняли і то дуже гостинно прийняли. Ми з нашої сторони повинні думати, що ми можемо з нашої сторони зробити для тих середовищ, які так гостинно нас прийняли. Ми не повинні бути тільки споживачами з тих благ, що здобули інші. Але ми також повинні принести також щось свого. Ми не маємо принести багатства, грошей, бо самі за цим прийшли, але ми тоді повинні бути готовими поділитись тими духовними дарами, які наша Церква зберегла і навіть помножила через своє мучеництво.
Блаженніший, за Вас вперше в історії нашої Церкві відбулася історична й пророча подія – повернення чи радше відновлення Київської Митрополії. І це велике досягнення, адже від 1807 року ця митрополія була перенесена Апостольською Столицею до Львова. Якою Ви бачите місію нашої Церкви хоча би під кутом, що Унію очолив Київський митрополит Рогоза.
Бачите ми повернулися до Києва і для мене особисто це є природний момент. Дехто тут бачить агресію на Схід. Ми завжди були в Києві, це перша річ, і важливішим не є що там був київський митрополит, а що там були наші люди і що хоча на протязі 200 років були різні заходи, чи то зі сторони Радянської влади, чи зі сторони ще колись царської влади, щоб тих греко-католиків позбутися, попри це Господь Бог якось так зарядив, що проти всяких обставин на Сході України знайшлося багато греко-католиків, яким ми мусимо послужити. Ми не є тими які мають казати людям, щоби перемовляли інших ставати кимось, але повинні допомогти тим які зберегли свою віру. То є наше завдання.
Ваше Блаженство, зараз ми будуємо видимий символ нашої Церкви - Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві і це об’єднує нас, де б ми не були. Співпереживаємо спільно цю подію. Зараз в Італії з Вашого благословення хочемо розпочати акцію «Це голки», щоб спричинитися до нашого спільного дому. Ваші побажання нашим емігрантам, що є тут в Італії, щоб якнайкраще провести цю акцію.
Всі наші емігранти, то є діти нашої церкві. Вони прийшли сюди і власне знайшли можливість здобути навіть певні земські добра. І я думаю і це певно природно, щоби ті, які вже дещо здобули відчули внутрішнє бажання до воздвигнення собору, того спільного символу всіх греко-католиків по всьому світі, бо це є не тільки для одного Києва, але це є для всіх нас. І нам приємно, що вірні нашої Церкві з Канади, з Америки, що вони також відчувають те якесь бажання допомогти і молитвами і матеріально. Кожна цеглина додає щось до цілості, яка має в цьому випадку і духовний аспект, бо стає тою живою цеглиною. Ми дуже раді і вдячні тим, які в своєму серці відчувають потребу бути живою частиною свого народу.
Блаженніший, зараз вся наша Церква у Вашій особі як Глави Церкви, спільно з усіма владиками синоду нашої Української церкви, переживає оцю подію “ad limina apostolorum”- візиту наших владик до гробів апостолів Петра і Павла. Чи Ви бачите так само якесь надзвичайне значення цього візиту, не тільки як екзамен-підсумок якихось досягнень, а так само може, як якусь перспективу?
Цей візит найперше треба бачити з духовної сторони, паломництво до гробів святих апостолів Петра і Павла, стовпи на яких Христос побудував Церкву свою. І тому зв’язок з цими апостолами є дуже важливий. А також це є для нас нагода перевірити стан нашої Церкві за допомогою інших людей. Це є можливість об’єктивно зрозуміти наші браки і невдачі.
Блаженніший Владико, хотілося би зробити свого роду завершення нашого інтерв’ю в цілості, поставивши кілька особистих питань Вам що до Вашої постаті.
Ваше Блаженство, Ваша постать для нас всіх є дуже рідною, тому що Ви уособлюєте в собі всіх українців, де б вони не були, чи в Галичині, з якою ви дуже тісно пов’язані, чи в США, де є одне з найбільших наших поселень, Італія, Німеччина, де ви відбували свої студії, і тепер Західна Україна і Київ. І коли так подумати та Ваша мандрівка десь напевно відображає шлях всього нашого народу і Ви є духовним батьком для всіх нас, а над усе, Ви- є Людина Божа. Проте, чи можете Ви сказати для наших читачів чи вважаєте Ви себе також римлянином. Ваш досвід тут на Студіоні, професора університету Урбаніана, яким Ви бачите це Вічне місто?
Коли я так оглядаю той шлях, то він мене в якийсь спосіб підготовляв, щоб бути рівним для всіх чи там на Україні, чи тут на поселеннях. Тому що я був у багатьох різних країнах я не прив’язуюся до котроїсь одної. Мій життєвий шлях був таким, що я не мав змоги закоренитися десь на одному місці, щоб міг сказати ,що я тут і тільки тут. Я почуваюся вдома всюди де є наші люди.
Останнє запитання.
Коли дивитесь на свій 75-літній ювілей, Ваш життєвий досвід, дитинство, юність, дозрілий вік, Христовий поклик. Котра з цих частин Вашого життя видається Вам більш щасливою чи радісною, які моменти з Вашого життя є більш радісними з переживань більш людських, земських?
Я завжди і всюди почувався як вдома, я все старався приймати так, як Бог дає, і тому завжди і всюди чувся щасливим. Такі питання багато людей ставлять, але я не вмію відповісти. Я завжди був таким мандрівником скрізь життя, але всюди куди мене Господь Бог мене кликав я старався приймати як Божий дар і тому завжди почувався добре.
На кінці дозвольте Вас Блаженіший привітати від імені всіх емігрантів в Італії, від імені всіх читачів нашого християнського часопису “До світла”, від імені всіх священиків, які душпастирюють тут в Італії з Вашого благословення, з тим поважним ювілеєм, який сповнений справді великою ласкою для Вас, а через Вас і для цілої нашої Церкві і для кожного з нас особисто. У вечорі будемо відзначати цей ювілей подячною молитвою, до якої ми долучимося і в якій ми будемо дякувати Богу за дар Вас для нас і будемо просити для Вас довголіття, щоб Ви ще довго провадили нас до спасіння перш за все Вашою мудрістю, яку Ви черпаєте безпосередньо від Бога, в другу чергу Вашим колосальним досвідом, а так само Вашим авторитетом в цілому світі. І тому щиро Вас вітаємо і просимо благословення тут для нас в Італії, для наших вірних і для нашого християнського часопису “До світла”, який завжди радо зустрічає Вас на своїх сторінках, люди завжди дякують за Ваше слово. Ми хочемо, щоб Ви завжди пам’ятали про нас у Ваших молитвах і благословеннях.
Дуже дякую за такі теплі слова. Щиро вітаю всіх читачів журналу “До світла” і всіх тих наших людей, які шукають кращої долі. Нехай Господь Бог вас усіх благословить. Нехай Господь Бог якось так устелює їхній життєвий шлях, щоб вони не перестали бути собою, щоб старались бути близько до рідних. Нехай Милостивий Бог усіх вас благословить.
З Главою УГКЦ - Блаженнішим Любомиром розмовляв о.Олександр Сапунко, пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італії, головний редактор християнського часопису “До Світла”