Тому священик-дипломат – це завжди той самий священик за покликанням, яке не може перетворитися на професію. Бо у справжньому покликанні завжди буде присутнім дух посвяти і жертовності.
Народився я на Львівщині у звичайній галицькій сім’ї. З дитинства разом із моїм молодшим братом виростали у великій батьківській любові і, вважаю, у доброму людському і християнському вихованні. За це я залишуся вдячним назавжди моїм батькам.
Навчаючись у школі у старших класах, схилявся до думки отримати фінансово-економічну освіту. Але приклад одного священика мене спочатку дуже зацікавив, а потім захопив. Він був людиною із двома вищими освітами і великою посвятою та жертвенністю. А найцікавіше - він говорив, свідчив Євангеліє сучасною молодіжною мовою, яка давала відповіді на життя молодому «всезнаючому» юнаку. Тож після численних зустрічей, розмов із ним, після ознайомлення із життям людей які усвідомили і реалізували своє покликання саме у священстві, я вирішив теж іти цією дорогою.
Отже, мій шлях був тривалим, супроводжуваний сумнівами, ваганнями і переживаннями. Це був шлях поступового динамічного зростання і покликання. Тож я вступив до Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту, де після завершення навчання був скерований на вищі богословські студії до Риму. Після написання ліцензіатської праці повернувся на Україну, був висвячений на диякона, а опісля 14 вересня 2002 року Владика Софрон Мудрий уділив мені Св. Тайну Священства. Після цього я повернувся до Риму для докторських студій.
У той час в Італії вже було багато наших заробітчан. Тож поряд із написанням докторської дисертації, я розпочав своє перше душпастирське служіння. Це була Умбрія. Розпочалося все із Терні, потім була Перуджа, а опісля Фоліньйо і Сполето. Так я поєднував майже шість років навчання із душпастирюванням. Було важко. Не одну тисячу кілометрів я проїздив італійськими поїздами із їхніми страйками, протестами і годинними спізненнями. З понеділка по п’ятницю римське насичене навчання, а субота і неділя – Умбрія, а саме – її українці.
Але все це компенсовувалося одним словом – священство, найбільшим даром мого життя.
В 2005 році Владика Софрон Мудрий при підтримці керівництва нашої Церкви, рекомендує мене до Папської Дипломатичної Академії. Після ретельного вивчення цього питання і тривалих співбесід керівництво Академії вирішило зарахувати мене до числа студентів цього навчального закладу. Так за 304 роки існування цієї Академії я виявився першим греко-католицьким священиком із України, який вступив і закінчив цю Академію. Щоби бути допущеним до державного іспиту в Академії, треба перед тим обов’язково захистити докторську дисертацію. Тож 10 квітня я захистив мою докторську дисертацію із догматичного богослов’я при Папському Університеті Св. Томи Аквінського «Анджелікум», а в червні цього ж року успішно здав усі іспити в Академії. Таким чином після виснажливого періоду із рук кардинала Тарчізіо Бертоне – Секретаря Стану Апостольської Столиці отримав громадянство Ватикану із дипломатичним паспортом, а найголовніше – це призначення на першу дипломатичну місію у Бенін і Того.
Так почався новий етап у реалізації мого священичого покликання. Слід сказати, що у Ватиканській дипломатії, майже у всіх випадках, цей етап розпочинається із далеких і непростих країн. Такий шлях проходили всі мої теперішні настоятелі. Це так званий «курс молодого бійця», який треба пройти для твого ж загартування і суттєвішого розуміння проблем людей і твоєї місії служіння Богові і Церкві. Усе в Бозі має якийсь зміст, і як би банально це не виглядало, але нам треба вчитися приймати це у дусі посвяти Божій Волі. У цьому напевно і є зміст життя кожного християнина.
Які обов’язки секретаря Папської Нунціатури? Розкажіть, як проходить Ваш робочий день?
Усі ми знаємо, що Святійший Отець Папа Римський – це голова Вселенської Католицької Церкви. Але він також і керівник держави Ватикан. Тож Папа крім свого духовного і морального авторитету у світі оперує і політично-юридичними важелями. Таким чином він є повноцінним суб’єктом як міжнародного, так і дипломатичного права. Святійший Отець у цих сферах суспільно-політичного життя використовує свою допоміжну Інституцію, яка називається – Святий Престіл. Так Папа має свої дипломатичні представництва, які називаються Апостольська Нунціатура, якими у свою чергу оперує Апостольська Столиця у дипломатичних і міжнародних сферах суспільно-політичної діяльності Святійшого Отця. Слід сказати, що по кількості своїх посольств (Нунціатур), а їх 174, Святий Престіл займає 2 місце у світі, після США. Очолює Папське представництво у кожній країні Нунцій, тобто Посол, а секретар Нунціатури – це перший помічник Нунція в акредитованій країні. Крім політично-суспільної функції Нунціатура супроводжує і підтримує в імені Папи життя і розвиток кожної Помісної Церкви, що дає можливість постійно відчувати Папську батьківську опіку усім християнам католикам і людям доброї волі. В цьому ж руслі в основному і проходить весь час праці секретаря Нунціатури.
Кожен день розпочинається із особистої молитви в каплиці Нунціатури. Після чого о 7.15 служимо Святу Літургію. Після цього маємо коротенький сніданок, під час якого обговорюємо і визначаємо нашу працю на робочий день. Щоб підбадьорювати і підтримувати життя Церкви в країні, ми мусимо багато подорожувати і відвідувати навіть найвіддаленіші куточки цієї країни. Крім цього ми і самі завжди залишаємося священиками. Тож сповідаємо людей у парафіях, проводимо душпастирські і катехитичні зустрічі із дорослими, відвідуємо сиротинці та інтернати. Тобто священиче покликання ніколи не перетворюється на професію.
Коли я закінчив Академію, Святіший Отець Бенедикт XVI сказав нам перед початком нашої місії: «Дорогі мої! Будете добрими дипломатами коли будете добрими пастирями».
Чи працюють у Ватиканських структурах і інші священики УГКЦ ?
Наскільки я знаю, працюють кілька священиків із нашої УГКЦ. Ці отці працюють у структурах, які опікуються більш внутрішньо-церковною проблематикою.
Навчаючись у Римі, як уже згадувалось, ви також виконували душпастирську працю серед українських заробітчан, які спогади вам залишило студентське та, водночас, душпастирське життя в Італії?
Ці спогади залишаться назавжди зі мною. Перший пасторальний досвід – найбільш насичений і багатий. Майже 6 років душпастирського служіння були унікальним періодом у моєму духовному формуванні. Це був період екстремальних і загартовуючих обставин. Мене «свіжого», нововисвяченого священика із тритижневим досвідом направили опікуватися громадою у Терні і фактично із нуля організовувати громаду у Перуджі, а потім у Фоліньо і Сполето. Тож Рим – місто де вчився, і Умбрія стали для мене рідними. Із парафіянами ми реалізували 5 паломництв до Люрду і майже по всіх духовних і культурних центрах Італії і Сан-Маріно. Всього десь біля 25 паломництв. А Умбрія була для мене землею великих італійських святих: св. Франциска Асизького, св. К’яри, св. Бенедикта з Норчі, св. Ріти з Каші, св. Валентина з Терні та інших.
Напевно Італія і ці міста, а також і наші люди стануть невід’ємною часткою моєї особистої історії.
Чи підтримуєте Ви контакти із українськими вірними в Італії, серед яких Ви душпастирювали?
Так, звичайно підтримую, але напевно краще сказати вони мене підтримують. На мої іменини додзвонилося 37 осіб, багато прислали повідомлення, але багато і не додзвонилось, про що вони мені сказали пізніше у телефонній розмові. Знаю також, що багато із них моляться за мене. Ця підтримка і допомагає мені іти у покликанні, у священстві.
Чи доводилось Вам зустрічати українців у Беніні?
На моє превелике здивування я зустрічав тут багато людей із України та Росії. Усі вони жінки, які в часи Радянського Союзу у 80-х роках вийшли заміж за «бенінських студентів», які в той час навчалися у різних вузах Радянського Союзу. Мова йде про 250-300 жінок. Це в основному особи із Східної України і Росії. Із галичан у Беніні – лише одна жінка із села Майдан біля Івано-Франківська, яка є секретарем Почесного Консульства України в Беніні.
Як живуть там наші співвітчизники? З якими проблемами найчастіше зустрічаються?
Наші співвітчизниці – це усі жінки із вищою освітою. Тож працюють у різних високопрофесійних сферах життя – лікарі, інженери, архітектори і т. д. Існує тут і Асоціація, яка об’єднує близько 2600 випускників радянських вузів, це як бенінці, так і наші співвітчизники. Тому є кілька міністрів і мери двох міст в Беніні, які вільно розмовляють російською мовою. Наприклад, заступник міністра оборони, у минулому здобував вищу освіту у Львові. Є також багато бенінських дипломатів, які навчались у Києві.
Але, на жаль, треба визнати, що дуже багато із наших жінок страждають через великі розбіжності у ментальності і культурі своїх чоловіків. Діти у них звичайно метиси. Таким чином наша жінка не завжди добре була сприйнята у нас вдома, коли приїжджала із двома-трьома чорними дітьми до своїх батьків, чи у рідні околиці. Часто їх асоціювали із жінками легкої поведінки. Тому діти цих жінок, як правило, також не хочуть жити в Україні чи Росії. А тут вони наче як свої.
Тому хотілося би мені висловити думки, базовані на цьому невеличкому досвіді. Дійсно, кожній людині треба дуже ретельно і виважено ставитись до шлюбів із людьми, які належать до зовсім іншої культури і ментальності.
Серед численних занять чи знаходите час на душпастирську працю для українців Беніну ?
Часу вільного не аж так багато, але стараюсь кожну можливість використати для духовної підтримки і налагодження душпастирської праці із нашими людьми в Беніні. На Різдво за новим стилем було 46 наших осіб, і, вперше в історії цієї країни, проповідь на Службі Божій була на російській мові.
Одна наша жінка із Маріуполя стала вдовою і залишилася сама із 4 своїми діточками-донечками. Ситуація у неї була дуже складна. Чоловік у неї був мусульманином і, на жаль, нічого не залишив для своєї білої жінки. Все дісталося іншим місцевим жінкам і дітям. Тож вона знімає дві маленькі кімнатки, як кладовочки, де змушена тримати і своє «моторіно». На жаль, вона не має коштів на оплату навчання для найстаршої 17-річної доньки і трьох маленьких донечок. Не раз бував у них вдома. А в Україні вона взагалі нікого не має. Ситуація там дуже драматична. Але Господь дуже добрий, тому завдяки матеріальній допомозі наших екс-парафіян із Умбрії, ця вдова могла оплатити навчання своїх донечок і придбати найнеобхідніші речі для них.
Тому, користуючись нагодою, від імені цієї жінки, хочу висловити подяку усім нашим небайдужим людям. Нехай Господь сторицею винагородить кожному із них.
І на завершення, просимо надіслати наші щирі вітанні українцям Беніну. А щоб Ви побажали українцям, що перебувають в Італії?
Дякую сердечно! Обов’язково їм передам ваші вітання. Вони будуть дуже раді вашій братерській підтримці.
Маючи можливість порівняти різні континенти і культури, хотів би побажати нашим українцям в Італії плекати завжди почуття вдячності Богові за все, що отримуємо від Нього. Живучи далеко від дому, переживаємо різні труднощі і випробування. Але дуже важливо вміти оцінити те, що незважаючи на це все ми отримуємо багато дарів і ласк від Подателя всіх благ.
А цей дар вдячності, що розвиватимемо в собі, допоможе нам уникнути байдужості до труднощів і проблем інших.
Тож, дорогі італійські українці, нехай ваші серця завжди возносять до неба молитви вдячності, і тоді ці наші серця ніколи не будуть байдужими і черствими.
З вдячністю за Вашу небайдужість о. Андрій Максимович
Розмовляв Іван Стефурак