Ми відкрили нові парафії в містах Пармі, Павії, Комо, Вербані, започаткували осередки УГКЦ у Бергамо та Вінченце. З тих самих причин намагаємося зосередити якнайбільше священиків довкола Мілану, де є дуже багато заробітчан-українців. Однак наша діяльність зосереджується передовсім на духовному аспекті. Перш за все це праця зі священиками. Моє основне завдання − створити священиче братерство, в якому душпастирі відчуватимуть себе, як єдину родину, будуть підтримувати одне одного, співпрацювати, творячи таким чином духовну Церкву. Тобто, Церкву у повному богословському її значенні.
Те саме намагаємося зробити в Іспанії. Упродовж року маємо там дві загальні зустрічі та реколекції у квітні й жовтні. Таким чином намагаємося постійно чогось вчитися. Недавно запросили священика-сповідника, який служить в соборі Святого Петра в Римі, щоб він розповів, як правильно сповідати наших мігрантів. Навіть думаємо покликати когось з психологів, котрий розуміє психологію заробітчан. Відтак плануємо запросити о. Тараса Барщевського для проведення лекцій про Біблію, з особливим акцентом на тему молитовного читання Святого Письма. Нам є дуже важливо, щоб наші люди формували свої молитовні гуртки, адже це їх дуже підтримує.
Загально визнано, що Церква – чи не єдиний осередок, де українські заробітчани добре почуваються і можуть відновити свою духовну енергію, помолитись і поспілкуватись як з Богом, так один з одним. Отже тому ми дбаємо, щоб кожен священик був таким осередком духовного та культурного життя, допомагав нашим людям почуватися, як вдома.
Не надто добре говорити про якісь невдачі, але все ж, на вашу думку, що ви дуже хотіли, а воно поки що не вийшло?
До невдач, напевно, можна зарахувати те, що в окремих містах, мабуть через опозицію місцевої ієрархії, нам не вдалося призначити священиків. Також проблема у малій кількості душпастирів. Можливо суть питання полягає в тому, що Італія та Іспанія повністю закриті для одружених священиків. Тож від травня цього року вони не допускаються сюди, навіть маючи дозвіл Апостольської столиці. Тому ми мусимо брати на служіння тільки неодружених священиків. Відтак, хочу закликати семінаристів подумати над цим і зробити вибір − чи йти за Христом, полишаючи все, заради служіння Йому та нашому народові. Бо така посвята сьогодні є дуже потрібна.
Водночас до цієї праці залучаємо наших ченців та черниць. Коли я був відповідальний за Португалію, мені вдалося там започаткувати три спільноти УГКЦ: дві ЧСВВ та одну ЧНІ. Тепер також намагаюся створити одну спільноту в самому Мадриді або в його околицях. Бо монашество – запорука стабільності. Це такий пункт іррадіації, де відбуваються реколекції та місії.
Спонукає мене до цього історія української міграції. Скажімо, в Бразилії наших людей підтримували передовсім чернечі спільноти, особливо сестринські згромадження, які відкрили свої доми в різних містах. Там упродовж року вони ведуть науки. Також проводяться катехизації в часі канікул. Особливо інтенсивно це відбувається у січні (так звані січневі катехизації) – тривають цілий місяць у 60-70 містах країни. Найбільше сестри-черниці катехизують дітей та молодь. Також без уваги не залишаються люди старшого віку.
Назвіть, будь ласка, цифри, які характеризують стан душпастирської діяльності УГКЦ в Італії та Іспанії – кількість осередків та кількість священиків, які там служать.
В Італії ми маємо приблизно 130 громад і 30 священиків, які вже перебувають там постійно, маючи стипендію від Конференції Єпископів Італії. Натомість, ще 20 – студенти, які доїжджають до інших спільнот. В Іспанії осередків УГКЦ є 40, а священиків – 17. Також є три священики-каталонці, які навчилися української мови і тепер опікуються нашими людьми та нашим обрядом. Мені ще не вдалося відвідати всі спільноти, хоча я докладав до цього максимум зусиль. Так в Італії я побував щойно у половині наших осередків. Тепер планую в листопаді зустрітися зі священикам та провести реколекції в окремих регіонах Іспанії.
Буваючи на парафіях, з чим ви до них приходите і що ви спостерігаєте безпосередньо на місцях?
Перш за все я виходжу на контакт з місцевим єпископом, повідомляю його, що приїду та запрошую взяти участь у спільній Літургії. Зустрічаюся з нашими людьми і з організаціями, якщо вони там є. Завжди відправляю Службу Божу, зазвичай з тим священиком, який служить на місці. Відповідно намагаюся підтримати наш люд, передати їм послання Блаженнішого, що Церква про них не забуває, щоб вони не почувалися сиротами. Маю надруковані ікони Богородиці, на яких є молитва самопосвяти, яку уклав монах Шарль Фуко – для людей, що мають сильні переживання, ностальгію за рідним краєм або докори сумління. Таким чином допомагаю їм, щоб вони не почувались покинуті на самоті, а були віддані під опіку Божої Матері й гідно переносили всі випробування.
Тож перший етап – відвідини, знайомство і підтримка священика та його вірних. Другий етап – організація молитовних груп. Ми матимемо в жовтні збори, де я питатимуся в самих священиків поради – що краще зробити, щоб організувати людей? Я дуже хочу, щоб над цим ми працювали громадою. Щоб не було диктату, а навпаки – ідеї і пропозиції виходили знизу.
Взагалі, я дуже задоволений тими священиками, які служать в Італії. Вони дуже гарно співпрацюють. Особливо це стосується пароха та віце-пароха храму Святих Сергія і Вакха. Вони створили такий гарний звичай – видрукували повний текст Вечірньої і Утреньої, тож у суботу та в неділю під час служби молиться ціла церква, всі, хто приходить. Це стосується й Акафістів. Так що священиками я задоволений. Звісно, є деякі проблеми, але я намагаюся говорити з кожним священиком, працювати з ними, щоб вони усвідомили власну відповідальність за наш народ.
Сподіваюся також, що Апостольська столиця допоможе нам організувати якусь структуру, бо поки що ми повністю залежні від місцевих єпископів. Звичайно, ті єпископи дуже добре ставляться до нас – греко-католиків, і зокрема до мене – поважають, підтримують і сприяють у діяльності, але все-таки така залежність вимагає багато часу на домовленості, писання листів з проханням про різні дозволи тощо.
Тема, яка була головною на цьогорічному Синоді, безпосередньо стосується тих територій, за які ви відповідаєте. Це − питання міграції. Якими були ваші очікування від Синоду і чи вони справдилися?
Розгляд Синодом теми міграції – це велика підтримка для наших заробітчан. Вони побачили, що єпископи і Церква дбають про них. Також Синод покликаний організувати контакти з осередками українських мігрантів, щоб співпраця між Україною і нашими поселеннями надалі розвивалася. Потрібно спільними силами відповідати на міграційні виклики. Люди дуже просять, щоб їх захистили перед українською державою, бо зараз вони працюють за кордоном, а згодом не матимуть пенсій в Україні. Також зазначають, що українська влада повинна вимагати від інших держав забезпечення для наших заробітчан нормальних умов праці та її оплати. Особливо мене тривожить питання наших дітей, бо вони дуже швидко асимілюються − ходять до римо-католицьких шкіл, де вчать чужу мову, забуваючи рідну. А якщо ми втратимо дітей та молодь − втратимо майбутнє нашої Церкви.
Взагалі ця остання міграція є дуже важка, часто негативна. Але вона також має свої благодаті. Бо саме завдяки минулій еміграції наша Церква розвинулася у Північній та Південній Америці, Австралії та Європі. Отже, я завжди кажу, що це є двосічний меч – негативне поєднується із позитивом. Бо поки політики говорять про входження України в ЄС, наші люди це здійснюють. Попри дуже важку роботу, вони мають нагоду відвідати різні місця, здійснити прощі до Люрду, Фатіми й в інші центри паломництва. Пізнати багато нового. Тож не тільки фінансово спомагають Україну, але й збагачуються самі, пізнаючи європейську культуру. З іншого боку, я завжди повторюю, що український народ – це дар Божий. З цим погоджуються єпископи Італії та Іспанії, які бачать, що українці – дуже роботящі люди, побожні й тому є великим даром для Римо-Католицької Церкви.
Нещодавно довелося почути розповідь однієї людини, яка згадувала, як вона доглядала літню особу, а у вільний від роботи час йшла до церкви. Наслідуючи її приклад, фактично вся родина згодом почала ходити до храму. Як часто ви чуєте про такі випадки і наскільки це характерне для наших заробітчан?
Коли я відвідую громади, то не раз спостерігаю таку картину − наша жіночка везе старшу людину в інвалідному візочку або провадить літніх осіб до української церкви. Та навіть неспроможність фізично залучити своїх підопічних до церковного життя, змушує їх бодай починати цікавитися релігією – у цьому велика місія наших заробітчан. Це не є порожня, безсенсовна міграція. Вона має великий духовний результат, як обмін дарів, обмін культур.
Інший бік проблеми міграції – крім тих, хто їде, є ті, що залишаються. Які ініціативи прийняв Синод щодо розділених родин?
Цю проблему треба розглядати двосторонньо – адже частина родини залишається в Україні і про них повинна дбати саме наша держава. Тут вже є багато напрацювань. Активно долучається до них УГКЦ, бо саме ми мусимо старатися на поселеннях якось втримати давні зв‘язки між людиною і її рідними. Тому я наполягаю, щоб ціла мережа українських мирянських асоціацій, яка діє закордоном, намагалася випросити в української держави, чи у місцевого уряду бодай приміщення, де був би інтернет-центр, бібліотека тощо, щоб можна було підтримувати зв‘язок.
Вам напевно не раз доводилось чути розповідь-сповідь зболеної людини про те, що вона поїхала, важко заробляла, а за той час повністю розвалилася її сім‘я, діти легковажно розтратили кошти і т.д. Тож питання – чи варто їхати на заробітки, коли ціна така висока?
Я дуже уважно намагаюся слухати сповідь людей. Це мені допомагає відчувати їхні потреби. Відповідь на це питання не є легка, бо вона залежить від кожного окремого випадку. Я часто говорю на проповідях, що не можу дати конкретної відповіді, але кожен сам повинен знайти її, перебуваючи тут, перед Богом – чи робота закордоном є згідна з Божою волею? Чи не краще аніж заробляти тут гріш, повернутися додому, бо пріоритетом є родина? Тож стараюся не просто давати готові рецепти, але підводити саму особу до прийняття потрібного рішення. Бо на заробітках перебувають дуже добрі люди, які сильно переживають і потребують підтримки, вони хочуть допомогти своїй родині, прагнуть забезпечити навчання для своїх дітей, чи купити помешкання батькам, а це вимагає бути далеко від Батьківщини. Є сильна тривога. Тому цій людині обов‘язково потрібна допомога, а не осуд. Вони потребують взаєморозуміння.
Владико, ви фактично щодня маєте нагоду спілкуватися із заробітчанами. Сьогодні у вас є можливість звернутися до тих, хто живе в Україні. Яким буде ваше слово до них?
Я довший час працював в Україні, тому що прийшов сюди з місією ще 1991 року. Прийшов з любові, хотів допомогти відновитися нашій Церкві, бо я себе цьому посвятив. Перед тим я працював у Бразилії. Тож спочатку мені тут було дуже важко. Але тепер розумію, що таке − нові обставини життя. Тому намагаюся всіма силами допомогти нашим мігрантам. Знаю, що буду відповідати перед Богом за тих людей, які Він мені доручив. Так само відповідальність мають ті, що залишаються тут. Тому єдине рішення – відкрити себе повністю на Божу волю. Сказати Йому: «Господи, що ти хочеш, щоб я зробив чи зробила? Залишатися мені в Україні чи йти на працю, щоб допомогти моїм дітям, батькам, рідним». Еміграція – феномен всесвітній. Тому я бажаю, щоб Господь допоміг всім нам – мені й вам, вирішити цю проблему. І щоб з цієї ситуації ми вийшли кращими. Бо кожна проблема – це нагода стати досконалішим. Головне, щоб вона нас не знищила. Щоб, вирішуючи ці проблеми, ми зростали психологічно, духовно та культурно.
Департамент інформації УГКЦ
Розмовляв о. Ігор Яців
Інтерв’ю підготувала до публікації Маріанна Кузан
http://www.ugcc.org.ua/1465.0.html