Прот. 381/2021

 

Всесвітлішим та Всечесним отцям,

Преподобним ченцям та черницям,

Дорогим вірним Апостольського Екзархату для українців-католиків  візантійського обряду в Італії

Відкликаючись на заклик Святійшого Отця Франциска, Папи Римського,  Блаженнішого Патріарха Святослава, піклуючись про духовний розвиток Апостольського Екзархату, 

 

ПРОГОЛОШУЮ

Душпастирський План

Апостольського Екзархату для українців-католиків  візантійського обряду в Італії

«Прямувати синодальним шляхом віри, яка є від слухання»

 

Вступ

Святіший Отець Франциск закликає Вселенську Церкву вийти на шлях синодальності. На перший погляд видається, що це запрошення не стосується Східних Католицьких Церков, адже вони є синодальними у своїй суті, бо ж усі важливі рішення і церковні закони приймаються у них соборним шляхом на окремих Синодах Єпископів чи подібних асамблеях. Однак, те, що пропонує Римський Архієрей для Вселенської Церкви, слід розуміти у значно ширшому значенні. 

Синодальність дослівно означає «йти разом», «діяти разом», спільно брати участь у якомусь ділі. Іншими словами, синодальна програма у Церкві передбачає спільне заанґажування мирян, богопосвячених осіб, дияконів, священників, єпископів і Вселенського Архієрея у житті всього церковного Тіла. Йдеться про рух від основи церковної піраміди до її вершини, і у зворотному порядку: зверху і аж до самих низів. 

Потреба соборності у церковному прямуванні вперед опирається на тому, що у світі все є взаємопов’язаним між собою, а наша спільна приналежність до людського роду – на визнанні одні одних братами й сестрами, дітьми одного Творця, які перебувають разом в одному човні, що, у свою чергу, вимагає усвідомлення того, що в глобалізованому та взаємопов’язаному світі осягнути спасіння можна лише разом, а не поодинці.

Синодальність у природі і в житті людини

Про такий взаємозв’язок вчить нас сама природа. Візьмімо для прикладу воду. Її існування залежить від об’єднання трьох атомів: двох водню та одного кисню. А сам атом завдячує своє існування протону, електрону і нейтрону. Вони тісно поєднані разом, а спроба розбити атом спричиняє сильну реакцію, енергію, радіацію, що все знищує. Власне на цьому принципі і побудована атомна бомба. Але значно сильнішим від термоядерної (водневої) бомби є наслідок, що базується на використанні енергії реакцій ядерного синтезу легких елементів, наприклад, синтез двох ядр атомів дейтерію важкого водню в одне ядро атома гелію, тобто заперечення ідентичності двох атомів та штучне збиття двох ядр. У цьому випадку виникає ще страшніший спротив, утворюється потужна деструктивна енергія.

Проте, кожний атом, не втрачаючи своєї ідентичності, може йти разом з іншим. Таким чином, два гідрогени «ідуть разом» з одним оксигеном і творять щось більше від себе – воду. Однак, і вода не стає «самолюбною», адже вона «іде разом» з іншими складниками, бо ж усе живе потребує води. Схожа взаємозалежність продовжується у всіх існуючих речах на Землі, зокрема, у людині, яка поставлена Господом на вершині Його творіння. Людська особа потребує для життя кисню, води і, можливо, всіх елементів таблиці Менделєєва; потребує рослин, тварин, а також іншої людини, аби, таким чином, окреслити свою ідентичність.

Таким чином, розуміємо, що людина – це соціальне єство, яке характеризується найбільшою комунікативністю серед усіх інших створінь, і яке залежить від інших людей, починаючи від своїх батьків, від любові мами, від знання інших, тощо. Проте, у цій залежності вона визначає свою оригінальну ідентичність. Не було, немає і ніколи не буде двох ідентичних людей: на фізичному, психічному і духовному рівні. 

Переходячи на площину Святого Письма, варто пригадати, що у книзі Буття описується, як Господь пошкодував, що створив людину, і виявив бажання разом з людиною знищити ввесь сотворений світ, адже саме заради людини все було створено… Однак, появляється «праведний і досконалий» Ной (Бут. 6,5-22). І у такий спосіб розпочинається довга історія спасіння, в якій переплітаються щире і вірне почитання Бога та нищівне ідолопоклонство… Вся історія спасіння Старого Завіту іде в напрямку відновлення «синодальності», союзу з Богом: від ковчега і веселки Ноя, через Авраама (батька віри), Декалог Мойсея, обіцянки пророків і аж до Нового Заповіту. 

Первісна гармонія відновлюється завдяки «другій Єві» – Діві Марії, Яка перебуває в абсолютній гармонії з Богом. Її непорочне «Так» Богові звучить в усьому! Вона слугиня Господня – вільний простір для Божого діяння. Споконвічне Слово Боже може діяти в Ній вільно: воплотитися і замешкати між нами назавжди. В лоні Марії здійснюється новий і вічний союз Бога з людиною… Ісус – це Бог і Людина, об’єднані навіки нерозривним союзом. Саме тому, Він є єдиним повноправним посередником між Богом і людиною. Він – дорога, правда і життя; Він приймає на себе те все, що належить людині, все те, що людське, Він спробував на собі, дійшов до аду, щоб з аду простелити дорогу визволення…

Синодальність у Вселенській Церкві

ІІ Ватиканський Собор навчає, що Церква має своє джерело у Пресвятій Трійці. Соборові Отці змінюють і саме визначення Церкви, яка тепер окреслюється як «зібраний народ в єдності Отця, і Сина, і Святого Духа» (LG, 4). Церква побудована на основі сопричастя любові Пресвятої Тройці, що означає «бути разом», «йти разом», «діяти разом» з іншими Особами. Отож, кожна Божа Особа абсолютно досконала, але цілком пасхальна, яка виходить, яка дає і приймає, без найменшого виду авторитаризму чи пошуку самореалізації. Три Особи, але «одна сила, одна природа, одне божество», один престол, одна чаша; одна істина, єдине світло. Бог один у Любові і ця сама Любов створює єдність між учнями: «Як Ти, Отче в Мені, а Я – в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані…» (Йо. 17, 21). 

Церква є колом однієї любові. Цією самою любов’ю Бог любить кожну людину і цією доброчинною, некористолюбною любов’ю людина покликана любити себе, тобто сприймати себе такою, якою її сотворив Бог: оригінальною і неповторною. Проте, ця сама любов є «вихідною», тобто вона запрошує любити свого ближнього, навіть ворога, який завдає мені болю чи навіть мене вбиває; вона закликає також молитися за того ворога особисто і спільно з ближніми, як Церква, як спільнота. 

Крім цього, необхідно підкреслити, що Церква є Божою, але також і людською установою. Тож Церква має свою вертикаль на зразок піраміди: від широких низів мирян до вузького вершка єпископів і до самого Папи. Однак, ця вертикальна влада на всіх рівнях поставлена для служіння тому колові любові, яким є вся християнська спільнота, все людство. Святий Августин прекрасно це змальовує, зазначаючи: «Для вас я єпископ, з вами я християнин; перше завдання – це уряд, а друге – це благодать. Якщо єпископська відповідальність дуже мене тривожить, то потішає мене те, що я разом з вами» (Sermo 340,1, PL 38,1483). 

Церква не є ані інституцією, де панує диктатура згори, ані структурою, в якій все вирішується голосом з низів. Вона є спільнотою, яка діє синодально, «йде разом» благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, любов’ю Бога і Отця і причастям Святого Духа. 

Як у Вселенській Церкві загалом, так і в нашій українській Церкві зокрема, необхідно «йти разом» у повному сопричасті: від окремих осіб і домашніх церков (сімей), переходячи через парафії, зустрічі священників, єпархіальні собори, до соборів і Синодів патріарших Церков та Вселенської Церкви. Йдеться про церковний рух від основ до вершин і також з згори до низу, тобто виходячи від Папи, патріархів, синодів єпископів, через священників і дияконів до парафії, доходячи до мирян, а також до загублених овечок, і до проголошення Євангелії тим, які не вірять. 

Ми увірували у Христа та охрестилися в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Між усіма, що охрестилися у Пресвяту Трійцю повинна діяти одна любов і одне добро, одна істина і одне світло, одне серце й одна душа. Адже є «один Бог, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (Еф. 4,5-6). Всі охрещені покликані йти цією дорогою, на яку вказав Ісус Христос: ділитися хлібом і бути хлібом життя; слухати Господа і бути слухняним, чуйним на потреби ближніх, служити один одному, йти назустріч потребуючим, подавати руку одні одним, нести тягарі один одного, разом радіти і разом плакати, прощати і просити прощення, тобто, любити один одного, як Бог нас полюбив. Це і є синодальний шлях. 

Саме такий євангельський, синодальний стиль життя Папа Франциск пропонує для Вселенської Церкви: йти разом, діяти разом. «Разом усі» – «брати усі», включно зі священнослужителями всіх рівнів. Власне священнослужителі є відповідальними за те, аби ввести цей спосіб життя у домашні Церкви, у парафії, в Єпархії та помісні Церкви, уникаючи спокуси клерикалізму, «щоби звички, поведінка, графіки, мова й усі церковні структури стали відповідним каналом для євангелізації сучасного світу, а не для власного самозбереження» (Радість Євангелія 27).

Синодальний шлях Апостольського Екзархату

Католицька Церква в Італії пропонує своїм вірним прямувати синодальним шляхом, даючи світові автентичне свідчення того, що всі ми брати та сестри і що між нами панує справжня любов та гармонія. А для того, аби краще усвідомити необхідність йти, жити і діяти разом, потрібно окрему увагу зосередити на темі християнської віри. Адже, в постулатах віри, переданої нам апостолами і їхніми послідовниками, ми знаходимо виразну заповідь любові та братерства, що є основою синодального шляху.

Святіший Отець Франциск та Блаженніший Святослав неодноразово звертали нашу увагу на те, що, відповідно до навчання Вселенської Церкви, заснованого на Святому Письмі, повчаннях Святих Отців та двохтисячолітньому досвіді християнської спільноти, віра походить від слухання. А це означає, що кожен християнин і кожна християнка повинні, перш усього, навчитись слухати, або, іншими словами, налаштувати «вуха» свого серця на те, аби голос свого «я» не приглушував голосу інших. 

Без слухання не можливо вийти на синодальний шлях, адже саме воно є одним із провідних засобів успішного «прямування разом». Слухання в християнському житті стосується різних рівнів: перш за все, людина повинна навчитись слухати Бога на молитві, як приватній, так і літургійній, слухаючи Святого Духа та один одного, а також – слухати природу і її сьогоднішній крик про порятунок. Наші душпастирі повинні стати для повірених їхній опіці вірних вчителями слухання, подаючи спершу особистий приклад такого відкритого та уважного слухання. 

Крім цього, ось цим пастирським листом закликаю ввесь наш Екзархат, –душпастирів, богопосвячених осіб та мирян, – твердо крокувати синодальним шляхом віри, звернувши увагу на особливі площини християнського служіння:

1) душпастирство

Впродовж довгих років українські громади на території Італійської Республіки формувались і жили як окремі оазиси української Церкви, яка пульсувала життям, зокрема, на теренах нашої батьківщини України. Наші громади в Італії відігравали і продовжують відігравати роль духовних та культурних осередків УГКЦ та України на чужині, але сьогодні нам потрібно зробити ще один крок вперед. З утворенням Апостольського Екзархати для українців-католиків візантійського обряду в Італії перед нашими душпастирями постав виклик об’єднати різні наші спільноти, часто віддалені сотнями кілометрів та відмінною ментальністю і проблемами, в одну велику екзархальну родину. 

Отож, одним із першочергових завдань кожного душпастиря в нашому Екзархаті є самому вийти і з собою вивести свої громади на шлях соборності. А для цього необхідно у проповідях звіщати вірним правду про християнську віру, яка є інклюзивною і не замикається ні перед ким, яка бажає крокувати і діяти спільно з іншими. У цьому, без сумніву, стануть у пригоді Катехизми УГКЦ, де, відповідно до вчення Вселенської Церкви, пояснюються основні правди про віру християнської спільноти.

Проповідь про віру потрібно нести до різних категорій наших вірних, не занедбуючи й дорослих, мовляв вони вже добре втаємничені у цих питаннях. Сьогодні дуже часто до наших громад належать вірні, вихідці із різних куточків України, також із тих областей, де десятиліттями жорстоко викорінювалась християнська віра. Тому, перед нашими душпастирями часто виринає завдання бути першими благовісниками Доброї Новини про Ісуса тим людям, які лише нещодавно відкрили для себе Бога і Церкву.   

2) євангелізація та катехизація

Надзвичайно важливою ділянкою місії Вселенської Церкви загалом і нашого Екзархату зокрема є євангелізація, тобто проповідування Божого Слова і катехизація. Також і це важливе служіння повинно бути просякнуте духом синодальності, що проявляється у тісній і плідній співпраці душпастирів, катехитів, вчителів та батьків. Від вміння катехитів прислуховуватись до голосу Святого Духа, чіткої координації праці і співпраці з душпастирями окремих громад та між собою залежить не лише розвиток нашої церковної структури, але й наше майбутнє як української Церкви в Італії. 

Необхідно пам’ятати, що катехизація не звільняє від участі у недільній Божественній Літургії, яка є вершиною і джерелом всього християнського життя. Важливо дбати про те, щоб усі вікові групи брали участь як у окремій постійній катехизації, так і в недільній Божественній Літургії, яка є найціннішою поживою в духовному житті особи і без якої катехизація не є повноцінною.

Очевидно, катехизаційна місія не може обмежуватись до праці тільки серед дітей, приготовляючи їх до першої Святої Сповіді та урочистого Святого Причастя. Тому, закликаю Катехитичний Відділ Апостольського Екзархату випрацювати і впровадити в життя катехизаційні програми для молоді та різних вікових груп, охоплюючи сім’ї та самотніх осіб.

Щодо катехизації дорослих, то необхідно розробити план, який би включав як вже наявні напрацювання, так і відповіді на конкретні запити та потреби громад. Кожен священник Екзархату може поділитися конкретнішими пропозиціями щодо такого плану. Для того, аби з’ясувати, що найбільше турбує вірних наших громад, можна також поставити у храмах скриньки для запитань на духовні теми, які стануть в нагоді при формуванні програм катехизаційних зустрічей.

Нехай провідною тематикою катехизацій впродовж наступного пасторального року стане, зокрема, християнська віра в Ісуса Христа, Який є джерелом і вершиною будь-якої катехизи. В цій діяльності слід скористатись багатолітнім досвідом Катехитичної Комісії УГКЦ та Катехитичних Відділів різних рівнів Римо-Католицької Церкви в Італії.

Для поглиблення даної теми заохочую черпати мудрість як із Святого Письма, так із Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха» (1 частина) та Катехизму для молоді «Ми йдемо з Христом» (1 частина). Таким чином, впродовж пасторального року кожен з душпастирів та катехитів у своїй спільноті можуть щомісяця роздумувати над двома темами першої частини Катехизмів.

3) літургія

Одним із завдань Церкви є освячувати вірних за допомогою літургійних богослужінь та, особливо, Святих Таїнств. Правом католицьких вірних є брати участь у молитві Церкви, а це, у свою чергу, кладе на душпастирів зобов’язання бути завжди готовими послужити людям своєю священничою місією, зокрема, звершенням літургійних богослужінь.

Кожна спільна молитва у храмі – це «завдаток» синодальності, адже, коли ми можемо спільно стати перед Господом на молитві, то хіба можуть бути якісь важливі перешкоди, аби ми могли йти спільним шляхом віри та разом трудитись для добра людських душ і християнської спільноти?! А з іншого боку, молитовна єдність, сопричастя, – це гарант та міцний об’єднуючий елемент, без якого, навіть добре діло, що розпочинаємо, може зазнати поразки. 

Особливу увагу у душпастирстві літургійного року слід звернути на недільний день, який є «першорядним святковим днем, що його дається побожним вірним» (конст. Про Літургію, 106). Тим-то неділя має бути для вірних глибоким досвідом віри, зустріччю спільноти з воскреслим Господом, який присутній у слові і таїнстві. Немає неділі без зібрання вірних, і не має зібрання вірних без Божого слова і Євхаристії.

Проте, з різних причин, особливо праці, далекої відстані до храму чи сімейних обставин, не всі наші вірні мають можливість взяти активну участь саме у недільній Божественній Літургії. Тому, дбаючи про добро людських душ і спасіння повірених мені вірних, заохочую наших душпастирів подбати про те, аби там, де це можливо, було впроваджено до пасторальних програм також і суботню Службу Божу, яка б у таких виняткових обставинах замінила нашим вірним недільне богослужіння. 

Отож, серед важливих завдань кожного душпастиря є забезпечити людям можливість брати активну участь у літургійних богослужіннях, зокрема недільних і святкових Службах Божих, та допомогти їм зрозуміти різні літургійні обряди, жести та мову. Не маємо права допустити, аби люди у храмі, з причини нерозуміння літургійних текстів чи обрядів перетворились на пасивних слухачів та глядачів. Літургія повинна стати постійною поживою для віри наших людей. Через Літургію наші вірні запрошені постійно збагачуватись та зростати у тій вірі.

Крім цього, беручи до уваги нові виклики нашої Церкви в Італії, пов’язані з мовними труднощами серед наших дітей та молоді і в подружжях наших вірних з італомовними католиками, надаю відповідні компетенції Літургійному Відділові нашого Екзархату для приготування літургійних італомовних текстів, які згодом будуть представлені компетентній церковній владі для потвердження.

4) місійність

Українська-Греко-Католицька Церква, як в Україні, так і на поселеннях, характеризується відкритістю та місійним духом. Саме завдяки цим рисам наша Церква має сьогодні свої структури в різних країнах та на різних континентах. Без жодного вагання можемо ствердити, що УГКЦ є глобальною Церквою, виклики якої є також глобальними. 

Вийти на шлях синодальної віри у сфері місійності означає для наших душпастирів, передусім, плекати дух відкритості та прийняття. Церква у своїй природі є спільнотою, двері якої відкриті для кожного, незважаючи на національну, расову, соціальну, політичну, конфесійну чи яку-небуть іншу приналежність. Дух християнської любові спонукає відкрити свої серця, а отже і наші громади, перед кожною особою, приймаючи всіх як братів та сестер.

Саме тому, гаряче запрошую священників нашого Екзархату, а через них також і всіх наших мирян, не замикатись у локальних громадах, а будувати мости поєднання з іншими християнами, особливо із тими, які ще на сьогодні не утверджені у вірі і блукають парками та вулицями наших міст, боячись увійти до нашого місцевого храму на молитву. 

5) доброчинність

Без діл милосердя наша віра є мертвою… Конкретні вчинки милосердної любові до ближніх, зокрема, потребуючих, – це можливість виявити нашу віру ділами. Тому, Апостольський Екзархат, також і через свій Відділ харитативного служіння «Карітас», бажає давати свідчення автентичної віри серед наших вірних на теренах Італійської Республіки.

Накреслюючи плани на наступних пасторальний рік у сфері харитативного служіння слід звернути угаву на те, аби душпастирі дбали про те, аби самим ставати дедалі вразливішими до потреб і страждань інших людей, а також розбуджувати почуття відповідальності за інших у душах своїх мирян. Як навчає наш Блаженніший Святослав: «Байдужість вбиває!» Не можемо дозволити на те, аби наші серця черствіли і ми залишатись у своїй зоні комфорту, не бажаючи навіть поглянити на потребуючих, не те, щоб простягнути їм нашу руку допомоги.

Тому, у цій площині тема синодальності є вкрай актуальною, бо ж не можемо йти разом, не можемо будувати одну екзархальну спільноту, не можемо проповідувати про Христа, не можемо роздумувати про віру, якщо не розпалимо наші серця любов’ю до інших осіб, які потребують нашої підтримки і допомоги. Закликаю душпастирів Екзархату особистим прикладом та проповіддю свідчити милосердну любов.

Одним із виявів милосердної любові є слухання. Скільки сьогодні довкола нас людей, які потребують бути вислуханими і почутими?! Чимало є тих, які готові порадити, але скільки є тих, які готові присвятити час іншій особі і дати їй можливість виговоритись і відчути себе почутою?! 

Ініціюючи синодальний рік віри, закликаю наших душпастирів, де це можливо, після богослужінь, виділити час, аби всі вірні, які потребують порозмовляти із своїм душпастирем і бути вислуханими, мали можливість це зробити. А на рівні Екзархату зобов’язую Відділ «Карітас» вивчити питання «Центрів слухання», які слід відкрити в тих містах на теренах нашої церковної структури, де сьогодні є зосереджені більші громади нашої Церкви.

Душпастирів закликаю звернути увагу на потребу створення в наших місцевих спільнотах волонтерських груп, які могли б допомагати священникові розвивати благодійну діяльність в гроні конкретної громади, а згодом перерости у більш організовані групи, на базі яких можна буде утворити місцеві «Карітаси», які би ввійшли у тісну співпрацю із «Карітасом» Апостольського Екзархату. 

Закінчення

Програма нашої Церкви 2020, яка поставила перед собою євангельську мету та окреслювалась гаслом «Парафія – місце зустрічі з живим Христом», буде продовжуватись також і в синодальній програмі нашого Екзархату, починаючи від кожної особи, яка буде йти разом цією самою дорогою з іншими, відкриваючись до життя парафії; а парафія, у свою чергу, до Єпархії; Єпархія до Патріархату; Патріархат до Вселенської Церкви. 

Тому, закликаю кожного пам’ятати про те, що замкненість на будь-якому рівні та небажання прислухатись до голосу Бога, нашого ближнього та довколишнього середовища протирічить синодальності, яка живиться відкритістю, готовністю почути інших та постійним виходом на ширший рівень, завершуючи хід у Небесному Царстві. 

 

+ Діонісій Ляхович, ЧСВВ,
Апостольський Екзарх

 

 

о. Петро Голіней,

Канцлер

 

Дано в Римі

при Катедральному храмі святих мучеників Сергія і Вакха

в день святого великомученика Димитрія Мироточця 26 жовтня 2021 року Божого